У різдвяному Львові мені хотілося побувати давно. Це місто навіть у будні має особливу атмосферу, яку відзначає кожен, хто в ньому був (я – вже тричі), а під час свят, здається, повинне мати справді казковий вигляд. Тож коли у нас з друзями в січні з'явилися чотири вихідні дні поспіль, довго не роздумували, де їх провести. Уночі 3 січня наша четвірка сіла в поїзд, який наступного ранку приїхав до Львова.
Де жили?
У ресторації «Бачевських» переяславцям дуже сподобалося
Ми розглядали варіанти лише в центрі міста. Класні сучасні апартаменти на 73 квадратні метри з двома спальнями та кухнею можна орендувати за 2255 гривень на три ночі – це максимум. Проте все ж вирішили, що їдемо до Львова не відлежуватися у зручних ліжечках, а гуляти містом, тому не варто занадто витрачатися на житло.
Приміром, моє єдине побажання щодо місця проживання було таким: «Головне, щоб була гаряча вода». Зрештою якраз із цим проблем не виникло. Ми зняли мансарду (1200 гривень за три ночі) на 30 «квадратів» «с видом на город, апартаменты находятся в 300 м от церкви Святого Николая и располагают балконом и чайником». Чайником! Саме так було написано на booking.com. До речі, той чайник однієї ночі нам неабияк допоміг.
Не знаю, чи то ми такі неграмотні, чи то плита справді не працювала, як належить. Коротше, не змогли ми її увімкнути, а пельменьок ну дуже хотілося зварити. Пельмені у чайнику по-львівськи – звертайтеся, поділимося рецептом.
Очевидно, що між господарями-орендодавцями існує серйозна конкуренція. Ми, так якось вийшло, розбили два великі келихи для вина. Зізналися про це, коли виселялися, і готові були заплатити. Втім, господар сказав, що грошей не треба: «Лише на букінгу поставте нам всі десятки». Кращі оцінки – більше клієнтів. Хіба нам шкода? «Якби ми знали, що так можна розрахуватися, то ще б щось розбили», – пожартували. Покоївка усміхнулася. Але чи щиро?
Які люди?
А це взагалі спробуй зрозуміти. Звичайно, що у гастрозакладах, яких ми відвідали вдосталь, обслуговуючий персонал максимально привітний. Здалося, що офіціанти ніби підлаштовуються під кожен столик. Скажімо, у ресторації «Бачевських», досить-таки люксовому закладі, офіціант весь час приколювався з нами, наче давній приятель.
Коли оплачували рахунок банківською карткою, із серйозним обличчям сказав: «У вас недостатньо коштів на картці». На секунду ми навіть встигли перелякатися. Певно, що зі старшими клієнтами так жартувати він не буде – навряд чи зрозуміють. А от ми пішли із ресторану не лише ситими, а й із чудовим настроєм.
На центральних вулицях українська мова чується рідше, ніж російська, англійська чи ще бозна-яка. Висновок – туристів у Львові багато, тим паче, напередодні Різдва. Пробували поспілкуватися із поляками. Зрозуміли одне одного. Але коли ми запропонували разом випити, так би мовити, закріпити дружбу, ті чомусь майже відразу дистанціювалися.
У Святвечір побачили біля ратуші автомобіль відомої української служби новин, біля нього стояли двоє дядьків. Ми почали їм махати, вони жестом запросили підійти, один з них сказав: «У нас робочий день уже закінчився, можна розслабитися» і дістав із-за пазухи пляшку дорогої горілки. «Будете?» – питає. Ну хто ж відмовляється пити із телевізійниками?
По чарочці – за знайомство. Говорили, жартували, але толком ми так і не допетрали, ким же вони працюють у тій службі новин. Навряд чи кореспонденти. Бо наступного дня я подивився запис випуску новин, де включення зі Львова вела якась гарнесенька дівчинка, зовсім не схожа на жодного із тих дядьків.
А відкритість та щирість львів’ян ми з другом все-таки перевірили – коли ніяк не могли знайти дорогу додому. Заблукали буквально у двох провулках, а вони ж всі однаковісінькі в центрі. Ви скажете: «Пацани, а про гугл-карти не чули?». Я відповім, що чули, але у наших телефонах, як на зло, синхронно сіли батареї.
Довго тиняючись, ми нарешті знайшли місцевих – молоду пару. Вони провели нас до самісінької «хати» (так ми називали своє житло). Дорогою розповідали, що ніколи не були в Києві і планують найближчим часом туди поїхати. Ми обмінялися контактами і домовилися, що зустрінемося, коли вони будуть в столиці. А який, власне, сенс у подорожах, якщо вони не призводять до нових знайомств?
Що бачили?
У спільний телеграм-чат, де ми вчотирьох переписувалися щодо поїздки, закинули статтю «Де погуляти у Львові: небанальні місця міста Лева, які вас здивують». Знаєте, які там вказано «небанальні місця»? Площа Ринок, ратуша, італійський дворик, Високий замок, Львівська опера, Личаківське кладовище, палац Потоцьких. Може, краще б назвали цю публікацію «Місця, про які знає кожен турист»?
Оскільки у Львові ми були не вперше, то й більшість із цих місць уже бачили. Пішли на Личаківське кладовище. У Вікіпедії написано, що його загальна площа – 40 гектарів. Уявляєте? Це як п'ятнадцять гарних селянських паїв або як понад сорок футбольних полів! Відкрито цвинтар 1786 року, він один із найстаріших у Європі.
Наразі вважається музеєм, закритим для поховань. Винятки роблять для видатних львів'ян, репресованих, політв'язнів, воїнів УПА і загиблих у теперішній російсько-українській війні. Алея сучасних героїв вразила нас найбільше: на кожному надгробку – невелика історія життя воїна, обставини його загибелі. Так багато молодих хлопців…
Загалом же на решті кладовища не виникає якогось пригнічення. Ми милувалися чудернацькими пам'ятниками, згадували біографії відомих людей, які там поховані. А таких дуже багато – Іван Франко, Маркіян Шашкевич, Володимир Івасюк, Соломія Крушельницька. Можливо, варто замовляти екскурсовода, бо нам часто доводилося шукати в інтернеті певні факти про ту чи іншу особистість. На кладовищі понад 300 тисяч поховань. Вхід для дорослих – 40 гривень.
Пишуть, що львівська ратуша має висоту 65 метрів. За відчуттями, значно більше. А коли дерешся сходинками (їх 364), то взагалі здається, що до космосу дійдеш. Я вже був вдруге на ній, тому якихось особливих емоцій не відчув. Однак, якщо ви у Львові вперше, забратися нагору треба обов’язково. Це, мабуть, те саме, що поїхати в Париж і не піднятися на Ейфелеву вежу. Не надто загнув із порівнянням?
Де поїсти?
Більшість свого часу ми проводили у різноманітних ресторанах та кафешках. Зараз ви, напевно, подумали: «Тю, поїхали у Львів, щоб пожерти». Але насправді чимало закладів у місті – це не просто смачна їжа, це концепція, історія. Наприклад, у «Мазох-кафе» вас можуть роздягти до пояса, відперіщити батогом та змусити говорити всякі брудні фразочки. Задоволення – не для всіх. Ми цього разу мали настрій для спокійнішого дозвілля, тому це кафе оминули.
Що можу порадити для компанії молодих людей? Театр пива «Правда». В один із вечорів ми прийшли туди просто поїсти, та якоїсь миті взагалі забули про їжу. Жива музика, дуже багато людей, хтось підспівує, інші танцюють.
Нам усім роздали порожні пластикові пляшки, якими потім бахкали об столи в такт музикантам. А страви і пиво там також дуже класні. Чек на чотирьох навіть за тисячу гривень не перевалив. Щодо цін, то майже у всіх ресторанах ми вкладалися в «штуку». При цьому і страв вистачало, і алкоголь замовляли.
Біля «Мазох-кафе» встановлено пам’ятник Леопольду фон Захер-Мазоху. У його кишені – щось цікавеньке
Реберня «Під Арсеналом». Спочатку ми прийшли до неї вранці, черга простягалася аж надвір метрів на двадцять. Ми занадто сильно хотіли їсти, щоб чекати, тому пішли в інший заклад. Поснідали, погуляли містом і вирішили, що в славнозвісну реберню все-таки маємо потрапити. А черга вже була значно довша – метрів на п’ятдесят.
Увага, а тепер лайфхак. Коли ви нарешті наблизитеся до входу в реберню, варто проскочити повз юрбу і записатися в електронну чергу. Так є сподівання, що потім вас раніше запросять до зали, бо записатися зрештою попросять усіх.
Записування – це ще одна прикольна розвага цього закладу. Як ти назвешся дівчині на рецепції, так тебе і запрошуватимуть. Тож були там і Красавчики, і Анджеліка (гучна компанія із 13 мужиків), і ще безліч дивних прізвиськ. Нас записали «Гусик» – дівчина не розчула моє прізвища, тож вийшла ось така типу назва команди. Ми навіть тихенько її скандували, сподіваючись, що так швидше дійде черга.
Сіли за стіл щонайменше через дві години. Проте очікування не було даремним. Якби я був якимось фуд-блогером, то, можливо, зумів би красиво описати смак тих ребер. А так просто скажу: їх реально треба скуштувати. Не буду розкривати всіх таємниць реберні «Під Арсеналом», бо вам буде не так цікаво, коли потрапите туди. Тільки зауважу: не чекайте ніяких тарілочок, ножиків, виделочок. У вас є руки і великі паперові фартушки, щоб не обляпати одяг, – все. Так «безкультурно» я не їм навіть вдома, коли ніхто не бачить, а там так об’їдаються всі – кайф!
Що ще раджу? «Гасова лямпа», а також ресторація «Бачевських», про яку йшлося вище. Був один заклад, який не можу порекомендувати, однак забув його назву. Якось на літеру «К». На вигляд він як лицарська їдальня, страви такі ж простецькі, посуд старий і брудний, а чек вийшов на понад тисячу гривень.
То де ж Різдво?
5 чи 6 січня пішов невеликий сніжок. Я ще подумав: «Ідеально. Скоро Різдво, сніг, Львів, наче в казці». 7 січня на вулицях бачили багато дівчат у красивих хустках – колядниці. Але різдвяного настрою я так і не відчув. Чому? Бо для мене це сімейне свято, і відзначав його так далеко від дому я вперше. Можливо, у вас будуть інакші емоції, спробуйте через рік. А якщо не хочете чекати, їдьте у Львів хоч зараз. Він особливий завжди.
Щодо фінансів (чомусь коли беру інтерв’ю у подорожувальників, про гроші мало хто хоче говорити), мені поїздка (із проїздом та проживанням) обійшлася у приблизно шість тисяч гривень.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
