Цього року дні народження Романа та Марини Батраків з Переяславщини для обох припали на період коронавірусного карантину, тож відзначити своє 25-річчя як зазвичай якоюсь цікавою далекою і насиченою мандрівкою не вдалося. Як альтернативу обрали недалекі автоподорожі вихідного дня. У травні побували у двох місцях. Було цікаво подивитися нове, порівняти зі своїм.
Козбар з травмованою ногою
Першотравневі вихідні провели в Каневі.
— Ми трохи остерігалися, що ніби порушимо карантин, але вирішили не сидіти вдома чудового дня, а кудись проїхатися. У Каневі я була ще в третьому класі школи, так само й Рома, але враження забулися, — розповідає Марина. — До того ж, це було найближче туристичне місце.
— Від Переяслава — це 70 кілометрів і менше години їзди, — уточнює Роман. — Їхати було класно, бо траса порожня: зустрічні машини траплялися зрідка, а попутньо обігнали лише одного «Жигуля» з причепом. Тільки перед дамбою транспорту побільшало. Дорога загалом хороша, перед Каневом недавно відремонтована: стару бетонку вкрили асфальтом. Так що в цьому плані поїздка дуже комфортна.
— Першу зупинку зробили біля знаку «Канів» та бронзової скульптури кобзаря. У нього вже «поранена нога» — якісь варвари намагалися її відрізати болгаркою! — обурюється дівчина. — А так довкола чистенько, сміття не валяється. І далі, де ми були, помітний порядок, мабуть, через те, що туристів майже немає.
До Тараса — по пеньочках
— На нижній автостоянці біля Тарасової гори було порожньо, тож ми заїхали аж на верхній майданчик, до музею. Там усього з десяток паркомісць, але транспорт був. Я подивився по номерах: з Дніпра, Запоріжжя, Харкова і Вінниці. Ці ж машини бачив і потім по нашому маршруту. Працівників заповідника не помітили, все зачинено, але на території багато відеокамер. Видно, що туристи приїхали сім’ями, були і з дітками. Всі ходили без масок, трималися осторонь.
— Ми захотіли подивитися ще внизу й дерев’яну церкву, тож до неї спустилися основними східцями, — Марина показує фото на смартфоні. — Згадалося, як школярами на майданчиках між ними пили воду з фонтанчиків — зараз їх немає. Зате всі перила списані рядками віршів Шевченка і продубльовано шрифтом Брайля (для незрячих).
Церква теж була зачинена, але зразу за нею помітили доріжку з пеньочків. Нею й піднялися на гору — по-спортивному. Така екодоріжка підійде не всім, хоча вона продумана: подекуди зроблені перила і лавки, вимощені оглядові майданчики. У Каневі загалом майже звідусіль видно Дніпро!
А бронепоїзд-то не справжній…
– Коли почався дощик, ми заховалися під стріхою «Тарасової світлиці» і там з’їли домашні бутерброди. Далі «погуглили», куди можна ще поїхати, бо ж на Тарасовій горі провели всього близько двох годин. Знайшли точку — макет бронепоїзда.
— Цей комплекс у промзоні за містом, у бік Ржищева. Дорогу дивився по навігатору, то не блукали. Заїхали в центр Канева — там порожньо! Нагадало Прип’ять, де ми були на екскурсії два роки тому. Реально, жодної людини на вулицях! Це ж був ще суворий карантин, а порівняно з Переяславом — різниця разюча. У нас ходило значно більше людей, транспорту, а там по всьому місту побачили лиш припарковані двоє таксі і одного перехожого, хоча продуктові магазини відчинені.
Канів першотравневий — порожній
— Містечко загалом тихе, затишне, але порівно з Переяславом дуже «радянське»: інфраструктура допотопна, будівлі несучасні. Дивитися особливо нічого, — резюмує Роман.
— Ну не зовсім так, — заперечує Марина. — Звичайно, наше місто яскравіше, але там мені дуже сподобалося, як упорядкована набережна: бруківочка, лавки, квіти. У центрі стоїть Успенський собор — дуже давній, цікава архітектура з білими стінами. Він не набагато акуратніший, ніж у нас. Поряд гарний парк і меморіальний комплекс — звідти теж видно шикарні краєвиди.
— От музей техніки з бронепоїздом — справді цікаве місце, — визнає Роман. — В реальну величину на рейках стоїть макет, зроблений на основі старого паровоза та двох вагонів. Поряд гармати, літак, військова вантажівка — схоже на переяславський Курган Слави. Там усе пофарбоване, доглянуте і туристів більше.
Далі дивитися було нічого, то поїхали до дамби. Там тьма рибалок! Доки ми зупинилися та роздивлялися ГЕС із дороги, бо все огороджене, то охоронець за нами пильно спостерігав, ну без проблем. Шлюз стояв порожній без води. Коли буде нагода, треба на якомусь катері спробувати пройти шлюзом — цікаво буде.
Недалеко від дамби стоїть частина залізничного мосту, який підірвали наші перед приходом німців у 1941-му. Ми подивилися здалеку, бо туди дістатися складно, входу немає, все аварійне, але бачили, що зверху по мосту ходив якийсь чоловік!
На поїздку в Канів подружжя витратило лише вісім годин часу та гроші на пальне.
Рівно через два тижні, дочекавшись погожої неділі, Роман та Марина поїхали в дальшу мандрівку — на Чернігівщину. Для «карантинної» подорожі обрали маршрут парками. З Переяслава до Сокиринців їхали 2,5 години.
У маєток Галаганів вхід безкоштовний
— Трасою Київ-Харків до Пирятина — чудова дорога, хоча рух порівняно жвавіший. Щоб виїхати на Сокиринці, треба переїхати через Пирятин. Місто нам видалося ще «забитішим» ніж Канів! Єдине пристойне місце бачили — заправка WOG, де стали випити кави. Містом вказівників мало, так що без навігатора не обійтися. Дорога і в місті, і далі — страшна, суцільне бездоріжжя, — попереджає Роман тих, хто захоче поїхати цим маршрутом.
— Сокиринці — це звичайне село, де зберігся родовий маєток Ґалаґанів: парк, ротондальна альтанка та палац, — розповідає Марина. — У цьому приміщенні діє училище, але оскільки карантин, то учнів немає, все зачинено. Помітно, що в цей період і територію не доглядають. Разом з нами там було всього три машини з туристами.
Оскільки в нас такої архітектури й палаців немає, то було цікаво подивитися хоча б ззовні, пофотографуватися. Там ще є скульптури з дерева, платан, довга алея з пірамідальних туй, красивий вид на білу альтанку, на озеро. Біля нього також впорядковані місця відпочинку: великі дерев’яні бесідки, лавки, столики. Ми прогулялися невеликою частиною парку, бо він далі переходить у ліс.
Тростянецький заповідник — для любителів тривалих прогулянок
— Дорогою в інтернеті почитали про історію Сокиринців та інші парки поблизу. Так вирішили попутно заїхати ще в Тростянецький дендрологічний ландшафтний парк. Туди дороги теж немає, але на парковці машин багато. Вхід уже платний — 15 гривень.
— На початку маршруту є великий стенд з вказівниками локацій — гарні назви, але насправді мало цікаво, бо до більшості насаджень дійти виявилося складно через зарослі, у високій траві не видно й інформаційних табличок. Як для жителів великих міст, то побути на природі й послухати пташок класно, але нас це не вразило. Тож ми там погуляли може півтори години: шукали романтичну локацію і зайшли далеко. Натрапили на лавку, там переобідали і повернулися.
У Сокиринцях було безкоштовно і цікавіше.
Дорогою до Качанівки завернули в село Парафіївка: там цікавий об’єкт — стара цукроварня з 1826 року! Той завод колись належав відомому землевласнику Харитоненку, і потім працював аж до 2011 року. Його зупинили і вже майже повністю демонтували, лишилися тільки фасадна стіна як гарне тло для фотографії.
У Качанівському парку можна смажити шашлики
— Найцікавішим з усього був Качанівський парк і палацовий комплекс поміщиків Тарновських. Вхід — 20 гривень з дорослих, є пільги для дітей і пенсіонерів, платна й ближня стоянка — 10 гривень, метрів за триста можна запаркуватися безкоштовно. Біля входу працював магазинчик зі звичним асортиментом: вода, морозиво, чіпси і цінами як на туристичній точці. Екскурсії не проводилися, хоча туристів самостійно ходило чимало.
У Качанівці ми погуляли найдовше — там все класно: палац, Георгіївська церква, павільйон Глінки, картинна галерея, але її подивилися тільки через вікно, бо зачинена, інші споруди та різні «романтичні руїни». Щоправда, палац з фасаду акуратний, а ззаду тераса аварійна, її не ремонтують а підхід туди огороджено. Загалом по території видно багато відеокамер.
Всі доріжки, локації впорядковані, скрізь покошено, підметено. Біля річки також зона відпочинку з бесідками і навіть мангалами: можна їхати туди і смажити свої шашлики!
— Перевагою подорожей в карантині є малолюдність туристичних місць, але водночас зачинені музеї, сувенірні лавки, кафе, тож їжу необхідно брати з собою, — підсумовує Марина. — На цю подорож ми витратили кошти лише на пальне — проїхали загалом майже 380 кілометрів. Ще оплатили вхідні квитки та домашні бутерброди. Тож вийшло бюджетно, комфортно і цікаво! А ще — корисно для здоров’я, бо фітнес-браслет показав, що за день парками нагуляли 32 250 кроків!
