Спекотного дня у своєму заквітчаному дворі в Борисівці журналістку Переяслав.City люб’язно зустрічає 71-річна Ніна Олександрівна Захарчук. Її знає багато переяславців і не тільки, бо свого часу слухати саме її екскурсії в музеї Шолом-Алейхема, де вона працювала завідувачкою, зацікавлені люди приїжджали здалеку спеціально.
"Не думала, що так легко відпущу"
Майже дев’ять років як вона повноцінно на пенсії, проте інтерес до життя, до сучасних його ритмів не втрачає, так само як і ревно оберігає історію своєї родини, продовжує збирати музейні експонати.
— Я вийшла на пенсію в 55 років за віком, але працювала далі ще сім років, — розповідає про колишню роботу. — Хоч і дуже любила свою справу, але почала задумуватися, щоб закінчити контракт і піти. У заповіднику я пропрацювала 30 з половиною років. Два науковим співробітником, решту — завідувачкою музею.
Коли заповідником прийшов керувати Павло Довгошия, звільнилося багато моїх колег: Галина Іванівна Козій, Лариса Годліна, Віра Мельник, Людмила Набок, Ірина Кучеренко, Олег Коломієць. Захоплююся, наскільки вони досі зацікавлені історією. А родина Товкайлів: Римма в 60 років навчилася плавати і їздити на велосипеді — от про кого треба писати!
Я ж пішла з роботи в 2011 році. Скажу по правді, боялася: як буду без музею?! А коли все сталося, то й подумати не могла, що так легко відпущу. Ми з колегами продовжували спілкуватися, разом відвідувати якісь заходи, зустрічі. У мене з’явився час, щоб побувати в інших музеях, куди як ветеран галузі маю вхід безкоштовний, проїзд теж.
"Моє ім’я Ніна означає «квітучий сад»
— Не пропускала й виставки квітів, бо давно кохаюся в них. Колись у церковному календарі прочитала, що моє ім’я Ніна означає «квітучий сад». Зараз він у мене не такий доглянутий, бо не вистачає часу і вже й сил. Як кажуть, беру не якістю, а кількістю — тут велике різноманіття всього.
Ось деревовидна півонія — вища мене, цього року більше 300 квіток було. Колись пів мільйона за неї заплатила, ще купонами. А цей самшит було на музеї викидали як зайвий, то я забрала, бачте, як розрісся. Он барбарис — від куми з Рівного привезла. Ту ялинку малесенькою чоловікові на ювілей подарували. А он погляньте, який красивий куточок із трояндами!
"Живемо на родинному дворищі"
Ніна Олександрівна веде на другий поверх будинку зовнішніми металевими сходами. У двох кімнатах мансарди вона облаштувала домашню експозицію давніх речей — родинні реліквії і придбані експонати. Перед цим показувала маленьке зібрання різної цегли, серед того є вироби ташанського заводу князя Горчакова і цеглина із заводу її діда — найдавніший експонат у родинній колекції. Її знайшли на цьому ж обійсті.
— Це родинне дворище, до нас тут жили батькова тітка Лисавета і дядько Григорій. Їх було два брати, жоден не мав дітей, але були заможними. Хата була під металом, стеля не в розбіжку, а підбита, вікна двостворчаті відкривалися, долівка дощана.
А ще раніше тут дід мій жив, мав цегельний завод. Про це ми ніколи не згадували: тоді було безпечно і «почесно» мати селянське походження. Хоча замолоду дід теж був наймитом, але його здібності побачив поміщик і поставив прикажчиком, потім дав землі — так він розбагатів.
"Домашній музей — сказано голосно"
— Заходьте, тільки не дивуйтеся, бо в цьому році ще не прибирала. Я тут рідко буваю. Лиш учора занесла сюди книги з автографами — готувалася до зустрічі. Домашній музей — сказано голосно. Так, колекція. Майже відразу після виходу на пенсію, щоб заповнити час, взялася її упорядкувати.
Це моя весільна хустка. Заміж я ішла в Чернівецькій області, то там її одягають під вельон. Вона шерстяна, так міль уже побила, а купувала її свекруха. Це чарочка для молодят. То репродукція картини Пимоненка «Весільний поїзд», а на цьому фото ми, в кінці 80-х, у музеї відтворювали весілля.
Тут у мене світлиця з одягом. Оцей добротний жіночий — від моєї тьоті по маминій лінії залишився. Вона дуже любила все гарне, багаті намиста мала — я покажу на фото. А оцю спідницю я купила два роки тому на базарі в бабусі з Андрушів. Віддала за неї 150 гривень. Хоч пішла з базару без м’яса, але спідниця добротна.
Проте настільки гарних костюмів як були у моєї мами, я не бачила навіть у фондах. Вона теж із заможної родини, то сорочки мала не тільки з тонкого домотканого, а й із купованого голландського полотна — вишиті білим по білому. Я такі дуже люблю. Мама сама шила, вишивала різними техніками, плела гачком — багато чого вміла. А я нічого — ні вишивати, ні малювати.
"Тішуся, коли називають Олександрівна — так згадують мого батька"
— Мій батько малював гарно. Він був істориком, дружив із Сікорським. Ледве впросила, щоб домовився з ним і мене взяли в музей. Я закінчувала той же історичний факультет педінституту Горького в Києві, що і батько, але спочатку попрацювала в п’ятій школі. Мій батько багато чого колекціонував, у нього була тисяча репродукцій різних картин, особливо шанував Шевченка.
Взагалі мені пощастило народитися в люблячій родині, батько мене жодного разу не образив. Тішуся, коли мене називають Ніна Олександрівна — бо так згадують і мого батька. В пам'ять про нього зробила окрему експозицію — шевченкіану. Вона в сусідній кімнаті. Там же і мої книги з унікальними автографами.
Ось покажу рукопис — це вірші одного з дідів по маминій лінії Лихна Івана Івановича. Він одинаком доживав у Борисівці в батьківській хаті. У нього був сад, доріжки посипані піском і першим тут вирощував тюльпани! Коли розбирали дворище, під стріхою знайшли зошит із віршами, то оце батько вже переписав їх наново.
"Знаю, що ти збережеш, бо інакше пропаде"
— Тут ще про одяг розкажу. Це буковинський кожушок із натуральної овчини, залишився від чоловікових батьків. Цю сорочку з Поділля привіз чоловіків брат, лишилася від померлої його тещі. Ця — з Тернопільщини: замовила хлопцям, які тут працювали, бо хотіла мати таку як борщівська з великим розшиттям чорним кольором, але вони привезли не таку.
Колись моя вчителька Швидка Катерина Іванівна позвала мене, каже: візьми цю сорочку, вона моєї мами, яка 93 роки прожила, а вишивала її сама ще в 20-х роках. Знаю, що ти збережеш, бо інакше пропаде. Ну а там висять вишиванки моїх внуків, з яких вони виросли.
Маю ще трохи рушників. Найдорожчий — тьотін із В’юнищ, вона теж сама вишила з вирізанням. А це з набитим узором на вафельному полотні, такі по бідності перед війною робили. Цей червоний справжній кролевецький рушник, тут є і наші переяславські ткані на фабриці. А ще ось мені майстриня Ліна Шевченко з Ковалина подарувала два, вишитих кольоровим хрестом, є і гладдю.
Коли років п'ятнадцять тому на музеї знімали фільм «Сорочинський ярмарок», Леся Годліна кіношникам із фондів не дала жодного експонату, то вони орендували приватно, в кого що було. Я давала свої рушники, заробила 500 гривень. Після того поїхала в Положаї, там купила ще два рушники давні.
Внизу покажу ще килим — теж тьотін посаг, вона в 1926 році заміж ішла. Так на нього тоді поклав око Андрій Данилко, продюсерка пропонувала мені продати його. Та я навіть не питала ціну, сказала, що то домашня реліквія і не продається. Я кожного року перед Різдвом застилаю ним стіл на святвечір.
Ну от власне, все це колекціонування і почалося з того, що мені дісталося від покійної тьоті. Я казала вже, що вона була заможною. В літній кухні ще стоїть її скриня — розмальована, таких тоді мало в кого було.
Та з-поміж усього таки найдорожчу родинну реліквію я передала в нашу церкву — велику ікону святих Бориса і Гліба, написану на дереві. Її лишила мені теж тьотя після своєї смерті, відійшла в 1996 році. Це та рідна сестра мого батька, яка переїхала з В’юнищ на це дворище доглядати свою бездітну тітку.
Ніна Олександрівна так багато знає про історію свого роду, різної інформації з краєзнавства, окрема тема — її музейна робота і співпраця з переяславським товариством єврейської культури. Називає безліч імен, дат, переповідає події з неймовірними подробицями. Читає без окулярів. На свою улюблену тему готова говорити годинами.
Наполягає подивитися ще один розділ її домашнього музею — у веранді будинку, обшитій деревом, чимала експозиція вже сучасності. Справжня еклектика: фабричні сувеніри і ручна робота, фото й листівки, що презентують культуру та традиції різних регіонів. Тут кожна річ зі своєю історію, немає нічого випадкового. Каже: «Тут моя Україна — від Борисівки до Буковини». Пропонує роздивлятися і йде поглянути на чоловіка.
"Устати вранці, вийти і побачити небо — вже щастя"
Василь Іванович тяжко хворіє, вже сьомий рік прикутий до ліжка. Про сьогодення пенсіонерської пари говоримо на вулиці в старенькій альтанці. Саме тут Ніна Олександрівна складає свої букети і фото виставляє у фейсбуці.
— Років чотири як таке роблю. То для мене розрада. Коли стає дуже важко, я йду складати букети. Буває, щось побачу, і воно сюжет навіє. Фотографувати любила і вміла завжди, але мала старенький телефон. Два роки тому син Олег на день народження подарував планшет, навчив скидати фото у фейсбук, внук Вася теж консультує. Думаю, може воно цікаво ще комусь, крім мене…
У Корнійчука є фраза: «Яка ж я стара? Я життя відчуваю!». Це про мене. Я навчилася жити і розраховувати на себе. Більше двох років тому син молодший помер — то вічний біль. Є багато такого, що чужі незнайомі люди підтримують, а від кого чекав допомоги — відвернулися. Не скажу, що образи не тримаю — я не свята. Буває, що так тяжко, руки опускаються, ніби буде точка. Проблем багато. Болячок багато. Було б дивно, щоб у такому віці нічого не боліло. Гроші, вони на ліки. Маю свій город, парничок. Навесні квіти на базарі продавала. Але я вже ні за чим не плачу. У мене не працюють сльозові залози. Це лікар сказав…
Зараз я живу на двох. І за двох. От розраду маю в квітах і їх фотографуванні. Знімки роблю, а великі тексти до них не пишу. Я сама собі не належу. Тільки почну щось робити, треба бігти до чоловіка.
За своє вже не так болить, як болить за мою Україну. Слідкую за новинами, іноді хочеться закричати: українці, я вас боюся!
Проте хникать і плакать на долю — то таки не моє. Думаю, що встати вранці, вийти і побачити небо — вже щастя. Я є така життєлюбка.
