Працівники переяславської водолазно-рятувальної станції 20 червня врятували на Дніпрі водночас семеро людей, серед яких троє маленьких діток. Про такі історії, свої будні, особливості і специфіку роботи "спасалки" чоловіки розповіли нашому журналісту.
Спохватилися, коли набралася вода
— «Їдьте сюди — ми тонемо!» — таке я почув у своєму мобільному телефоні, виклик був із невідомого мені номера, — розповідає рятувальник Євгеній Бурчик, 43 роки, який тоді був на чергуванні. — У такій ситуації важливо зрозуміти, де знаходяться ці люди.
А говорила жінка, в неї вже почалася істерика, толком пояснити нічого не могла. Я ледве допитався, що сталося і хто вони такі. Попросив передати телефон чоловіку і тільки тоді ситуація прояснилася. Добре, що він рибалка і знає місцевість та орієнтири на Дніпрі: стара пристань, монастирок, зарубина гора, кошелі — от навпроти них вони й були.
Ми швидко спустили човен, бо тільки завершили чергування на воді: після семи годин вечора людей на пляжі майже не було, погода тиха. Спочатку направилися до одного далекого човна, а розгледіли там рибалок, потім побачили вже аварійний.
Рятувальник уточнює, що у човні було два чоловіки, дві жінки та троє дітей: старшому 12 років, а найменший «тільки навчився говорити». На воду вийшли човном «Прогрес-4». Про нього кажуть, що він практично непотоплюваний, якщо заводський і нічого там не перероблене.
У них же стояв імпортний двигун, і, очевидно, не дуже добре закріплений, що транець хитався разом з двигуном і пробив корму. Господар човна цього зразу не помітив. Просто двигун дав збій і не перемикалися швидкості, то чоловіки пересіли на весла і каталися далі. Під полом води, яка набиралася в човен, зразу не було видно.
Спохватилися, коли вода проступила наверх — побачили й запанікували. Добре, що не почали вистрибувати у воду. Крім усього, як на зле, мобільні телефони як власника човна, приятеля Євгенія, так і його дружини, відмовилися здійснювати дзвінки – металевий голос сповіщав, що гроші на рахунку закінчилися. Хоча перед тим, а головне після інциденту — все працювало! На щастя, в їхніх попутників був з собою телефон і з мобільним зв’язком все гаразд. Так вони й додзвонилися до знайомого рятувальника.
"Човен — на металобрухт!"
— Ми відразу пересадили у свій човен дітей та жінок і одного з чоловіків, — продовжує розповідь Євгеній. — Човна взяли на буксир і в ньому лишили господаря. Кажу йому: заткни якимись тряпками дірку і вичерпуй воду. От тільки для цього в нього була лише обрізана півторалітрова пластикова пляшка!
І це велика помилка, невиправдана безпечність. Коли виходиш на воду, то зі спорядження мають бути обов’язково хоча б весла і нормальний корячок. Про рятувальні жилети не кажу, бо їх хіба що одиниці мають. Ну і про надійний зв'язок подбати.
Поки дісталися мілководдя, більше як пів човна було води, хоча власник її і вичерпував потроху. Гуртом уже підтягли човен на берег. У хазяїна човна емоції звісно були, але адекватні. Зате жінки! Його дружина сказала категорично: «Човен — на металобрухт, двигун — на продаж! Це було моє останнє таке катання!»
– За минулі роки це особливий випадок, коли рятували відразу стільки людей, — долучається до розмови начальник рятувальної станції Михайло Дяченко, 65 років. Каже, що востаннє до цього ще у 2006 році довелося рятувати відразу 11 осіб — перевернулася яхта чи то якийсь катамаран, словом, плавзасіб для відпочинку, на якому переяславці святкували День медика. Їх вчасно підібрали на свої човни рятувальники та доправили на берег. Тоді теж усе обійшлося благополучно.
Учитися краще на чужих помилках
Водночас чоловіки згадують інші випадки, насамперед із рибалками, які неодноразово втрапляли в подібні халепи, але їх це не зупиняло виходити на воду і знову ризикувати. Особливо взимку. Водночас згадують знайомого, який після трагедій з близькими на воду — ні ногою, хоча доти був затятим рибалкою.
— А пам’ятаєте, був у нас, вже кілька років тому, один «клієнт», — пригадує Михайло Дяченко. — Ми його з-під льоду діставали двічі — щоразу попереджали, роз’яснювали, а він: «Хлопці, всі ми смертні». Коли провалився під лід втретє, ми його таки витягли ще живим, відправили в лікарню, але бідолага від переохолодження помер.
— Я і сам ловлю рибу літом і зимою, — зізнається Євгеній. — Бувало, ще як починав, теж провалювався. Та розумний же учиться на чужих помилках. Якщо лід слабий, чи як перед островом — там постійно підмиває, я знаю і туди не піду. Це все досвід. Тільки чомусь він найчастіше підводить бувалих і самовпевнених. Це й про тих, вважає себе досвідченим плавцем.
За буйки не запливати!
Насправді на так званому міському пляжі на Дніпрі їх вже давно не видно.
— А тут і пляжу немає — тільки місце відпочинку,— зауважує Михайло Григорович. — Буйки виставляють на офіційно оформлених пляжах, тут два роки вже не документують обстеження дна, відбору проб води — ніяких дозволів. Проте тут повно людей і особливо у вихідні.
Начальник «спасалки» зауважує, що й цього літа воду на якість навряд чи досліджували, але дно перед початком сезону хлопці почистили, коли проводили тренувальні водолазні занурення. Додає, що хоча зараз і не впевнений в його чистоті, бо наш народ такий, що вже міг накидати туди чого завгодно.
— Ми ж на чергуванні насамперед стежимо, щоб люди далеко не запливали, — долучається до розмови рятувальник-водолаз Василь Кукса, 63 роки. — То й позначимо для цього акваторію саморобними буйками з пляшок чи каністр, так повитягують прямо з грузом! Буває підійдемо човном до такого плавця, то він без суперечок розвертається до берега, а другий проігнорує та ще й нагрубить.
Робота — не гульма гуляти
— Та зараз нам частіше доводиться ловити не купальників, а їхні надувні м’ячі, подушки та матраци. Як тільки перевернувся і упустив, а його понесло — то все, починаються проблеми. Доганяти самому немає сенсу, нічого й ризикувати. Минулого чергування за день разів п’ять чи таке ловили, так за третім разом на березі нам уже аплодували, — сміється рятувальник.
Рятувальники кажуть, що хай робота буде краще такою, ніж витягувати когось із води в останню мить, чи гірше — шукати потопельника на дні. Трагедія дворічної давнини, коли з човном утопилися батько з малим сином, була найжахливішою за останній період.
А взагалі, за понад сорок років роботи водолазами-рятувальниками, як наприклад у Василя Кукси чи Миколи Свитка, було немало екстремальних ситуацій — не для слабких нервів. Вони і відкачували людей прямо в човні, робили штучне дихання та масаж. Їхні інструкції, кажуть, писані життям і смертю, а не чиновниками. Водночас чоловіки зауважують, що багато хто на їхню роботу ще й заздрить, мовляв, сидите там як на курорті.
— Мені таке часто й жінка казала, — розповідає Василь Григорович. — То якось я привіз її сюди, кажу: отут сідаєш і дивишся, що робиться на воді. Її на годину вистачило. Після вже не каже, що я на роботі гульма гуляю.
На дебаркадер були й покупці
Переяславська водолазно-рятувальна станція є підрозділом Київської обласної рятувальної служби. Нею Михайло Дяченко керує вже понад 20 років. До того 15 років був капітаном водолазного боту, а перед тим стільки ж — механіком цього судна.
— Наш бот стояв у порту ще до 2005 року, а потім його забрали на ремонт у Київ, звідти відправили на рятувальну станцію в Лютіж. Але з водолазами в штаті є тільки наша і Ржищівська. Вони контролюють акваторію правого берега, а ми — лівого, це шість районів. Ще сім станцій в області працюють лише як рятувальні патрулі. А в нас як база оцей дебаркадер стоїть з 1986 року.
Ми його дві доби з Вишгорода переправляли. А при Януковичу було заїжджали охочі навіть купити цей дебаркадер (сміється— авт.). Зараз у ньому навчальний клас, ніс палуби слугує як оглядовий майданчик. Тут є ліхтарі для огляду вночі водного плеса.
У нашому колективі зараз 6 водолазів і 4 матроси-рятувальники — хлопці вже десятки років тут працюють. Медик Сергій Ступаков з нами з 2006 року. Ще водій і я як керівник. Працюють хлопці по 12 годин — три водолази, матрос і медик в одну зміну. Їх регулярно екзаменують, а водолази ще й окремо отримали допуски для спуску до 20 метрів. Правда, глибше тут і немає, хіба що під Григорівкою — під обривом буде метрів двадцять п’ять-шість.
Норматив за шість хвилин
Михайло Григорович зауважує, що наразі вони цілком задоволені матеріальним забезпеченням: з пальним чи іншими витратами на ремонт обласне керівництво не відмовляє. Коли в 2005 році службу очолив Ігор Романенко, купив для водолазів службовий автомобіль марки «Міцубіші» та нове спорядження.
Тут же на базі стоїть кілька старих човнів — на списання. При потребі використовують і особистий водний транспорт. Нове спорядження ж хоч уже і підносилося, але цілком пристойне. Тож мають чотири робочі термокостюми, є й запасні, компресор, кисневі балони — все під охороною у складі і готове до роботи хоч зараз. Про це дбає старший водолаз Юрій Стась. Є і спеціальна камера для обстеження дна, хоча водолази кажуть, що надійніше — особисте занурення.
Для зв’язку щозміни в дії три рації: дві на воді й одна на березі. З плавзасобів є металеві човни «Вихор-30» та «Прогрес-2» і гумовий з потужним двигуном, що розганяється до 35 км/год. — це найшвидший човен у рятівників. Ним мають встигнути дістатися до місця за нормативні шість хвилин, якщо довше — шанс на порятунок мізерний. Тому зона рятування радіусом 600 метрів розрахована на техніку, тобто вздовж по Дніпру це 1200 м.
