Чомусь згадала стару історію. Одного разу трапилася в мене неприємність. Не так щоб велика, але за 200 км від Києва, взимку і в десять вечора. І сиджу я в глибокій такій канаві, серед засніжених українських безкрайніх просторів. За двадцять хвилин мимо жодної автівки не проїхало. І, скоріше за все, до ранку не проїде. Чоловіку телефонувати? Так він на зміні. Не варто його на нерв підіймати, і так робота напружена, ще й в нічну. Я ж доросла дівчинка, розберуся сама. О! Подзвоню свекрові. Він усе вирішить, він же великий, красивий, надійний і все таке! Ще тиждень тому пригощав мене устрицями, вином і сипав цитатами Мацуо Басьо!
Телефоную. Описую ситуацію. І відповідає мені свекор таким своїм глибоким чоловічим голосом, спокійно, з відтінком філософської занепокоєності:
– А я вже машину в гараж поставив. Та й далеко. Зараз гляну, що там, може, евакуатор викличу, скину в вайбері.
Набрала свого давнього приятеля. Скільки разом випито, переговорено, пересміяно, пораджено, скільки вічного і доброго посіяно на моїй і його кухнях!
– Це, як його!... А я вже випив! – сказав давній приятель. – Але ти там це, як його. Обережно. Вночі в чорта на куличках усе може бути. Якщо що – дзвони там… куди там… у поліцію там… Ну бувай, удачі!
Приблизно те ж саме відповіли любителі Канта, прихильники Гете та ряд інших професійних інтелігентів.
На другій пачці цигарок зоряне небо затягло імлою. Почався снігопад. Свекор у вайбері не з’явився. Стало сумно й страшно. Від дзвінка чоловікові утримувало тільки те, що, почувши його, я розплачуся.
І я добралася до списку в телефоні, який колись забив мій чоловік. Про всяк випадок. Я вирішила, що всяк випадок уже настав. У списку були загадкові Андрюха-мент, Льончик-бетонщик, Дмитро-кастет, Льоха-спортзал і навіть Рябик-роздовбай. Втрачати мені було нічого, і я набрала Рябика.
Через півгодини Андрюха-мент пригнав трактор, Льончик-бетонщик приїхав через сорок хвилин, бо жив близько, Дмитро-кастет був на місці через півтори години з потужнішим трактором, щоб витягувати перший. Рябик прилетів через дві години з бригадою рятувальників. Примчався навіть із термосом і ковдрами Серьога-Людина, який взагалі живе в Житомирі, а в Києві був у справах. Мені стало світло (фари важкої техніки), людно, тепло і весело. Ну дуже тепло і весело!
Чоловікові дзвонити заборонили. На пропозицію оплатити витрати – послали на фіг. Напоїли, закутали, поклали на заднє сидіння моєї ж автівки і відвезли додому.
Так просто, згадала. Обчиталася інтелігентних дискусій і згадала.
Без моралі.
Олеся КОХАНЕНКО
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
