Одразу після нашого весілля моя свекруха, Зінаїда Григорівна, по вихідних почала приходити до нас додому. Кожної суботи, немов за графіком, дзвінок у двері – і ось на порозі вже стояла вона, з незмінним медовиком у торбинці і пронизливим поглядом санітарного інспектора, в пошуках пилюки, безладу й непорядку.
– Здрастуйте, діточки! Ох, Максику, це в тебе сорочка в плямку чи світло так падає? Задуха тут у вас… Юлечко, а ти давно підлогу мила? Он на плінтусі грязюка, не бачиш, чи що.
Усі спроби дати розуміти, що ми б хотіли хоч трохи пожити без її набридливої опіки, розбивалися об бетонну стіну:
– Та я ж не заважаю! Я ж матір! Просто хочу допомогти, приглядіти, приготувати щось добреньке своєму синулі!
Максим, добра душа, лише розводив руками:
– Мамо, ну ми ж тебе просили… Нам треба хоч трохи особистого простору.
– Та ти що? – насмішкувато чмихала свекруха. – Я ж не в спальні у вас сиджу. Просто на кухоньці варю борщик для синочка. Це особистий простір, чи що?
Так тривало вже кілька місяців. І я врешті зважилася. Набрала свою маму, Ларису Олексіївну:
– Мамулю, ти мені дуже-дуже потрібна…
Наступної суботи Зінаїда Григорівна, як завжди, сидячи на дивані, попивала чайок і щедро ділилася свіжими плітками з життя під’їзду. Аж тут грюкнули вхідні двері, і до квартири влетіла моя мама – у яскраво-рожевій сукні в білий горошок, з величезним плетеним кошиком, з якого стирчали кріп, чабрець, материнка і ще якась зелень.
– Привіт, мої зайчики! Ой, Зінаїдо Григорівно, яке ж це щастя, що й ви тут! – її голос, дзвінкий та заливистий, заполонив усю кімнату. Вона кинулася до свекрухи, обійняла її так рвучко, що та ледь не впустила чашку. – Це ж треба! Тепер ми з вами – подруги по вихідних! Я привезла з дачі травки, сама збирала! Ось зараз заварю, і вони вас одразу збадьорять!
Зінаїда Григорівна застигла. А моя мама тим часом уже захопила кухню, азартно торохтіла каструлями, наспівувала «Ой у лузі червона калина» і розповідала про свою нещодавню зустріч із подружками.
– Спробуйте ось цей чайочок! – Лариса Олексіївна тицьнула під носа свекрусі кухоль із яскраво-зеленим напоєм. – Живильна сила! Мінус десять років за півчашки! Скільки вам років? П’ятдесят? Ні? А, шістдесят п’ять? Ой, ну виглядаєте нічогенько. Хоча чайок все одно не завадить!
– Я… Я не п’ю трав’яне… – пробурмотіла Зінаїда Григорівна.
– Дурниці! – авторитетно заявила мама. – Він же знижує тиск і цукор, і взагалі дуже корисний!
Обід проходив у супроводі невгамовної маминої тріскотні, байок про сусідських котів і раптових вікторин «вгадай траву за запахом». Зінаїда Григорівна намагалася вставити своє традиційне:
– Максику, ти якийсь бліденький… Може, суп пересолений?
Але її слова тонули в нескінченному потоці маминих ініціатив.
– Бліденький? Та то він у своєму офісі пилюкою припав! Так, завтра їдемо на шашлики. Зінаїдо Григорівно, ви з нами? Буде дуже весело, обіцяю!
І тут свекруха різко встала.
– Мені недобре. Я їду додому, хочу полежати.
– Ах ти ж бідолаха! – тут же підскочила мама, на ходу дістаючи пляшечку з кошика. – Евкаліпт! На скроні, на груди! Пече, значить, працює!
– Ні, ні! Таксі – і додому, – пішла по сумку свекруха.
– Якась вона у вас похмура, – сказала мама, коли за Зінаїдою Григорівною зачинилися двері. – Аж шкода її.
Після того, як Зінаїда Григорівна в паніці евакуювалася від чайку та евкаліпту, ми з Максимом полегшено зітхнули. Цілий місяць – тиша, спокій, ніякого борщику о 6-й суботнього ранку і коментарів з приводу моєї недолугості.
Аж ось Максим повернувся з роботи з дивним виразом обличчя.
– Мама хоче переклеїти шпалери в коридорі. І просить трішки допомогти. Ну там, шпалери, фарбу, клей, майстрам заплатити. І нову люстру. Всього на сорок тисяч, сума не космос.
– Скільки?! – Я вирячила очі. – А нічого, що в нашого холодильника дверцята відпадають, вікна не фарбовані вже третій рік і стільчик на кухні хитається?
– Ну ти ж знаєш – у неї пенсія, тиск і взагалі тонка натура, – ховає очі чоловік.
– Ну ок, – кажу, – підключаю артилерію.
У вечір п’ятниці, акурат до дзвінка Зінаїди Григорівни по відео зв’язку, в нас уже сиділа мама в червоній піжамі з пінгвінчиками і в бігуді з блискітками.
– Привіт, Зіночко! – радісно крикнула мама в екран. – Максик сказав, у вас ремонт? Я вже склала план!
– Який ще план?... – напружилася свекруха.
– Я все беру на себе. Не нервуй! У мене знайомий маляр колишній циркач – фарбує в будь-якій позі. І головне – майже задарма! Але я з ним розраховуюся не грошима. Наприклад, він любить борщ. А твій, кажуть, несмачний…
Зінаїда Григорівна кліпала очима, як заєць у світлі фар.
– А… А ви навіщо?.. Я думала, Максик…
– Максик? – зареготала мама. – Та він і цвяха не заб’є! Я сама все організую! Привезу драбину, шпалери в мене залишилися з дачі. Колір, правда, специфічний, але зате душевно.
– Специфічний?..
– Коричневий у червону цятку. Кажуть, стимулює апетит і позбавляє від самотності. А ще в мене є лампа у вигляді гнома з очима, як у сови. Замінимо люстру – і будеш кожного вечора як у казці!
Зінаїда Григорівна мовчала. А потім відключилася. Без коментарів.
Наступного дня вона прислала повідомлення: «Вирішила поки що не поспішати з ремонтом. Дякую, синку, я справлюся сама. Всього доброго».
Я повернулася до мами:
– Коричневий в червону крапку? Лампа-гном з совиними очима?
– А що? – стенула плечима Лариса Олексіївна. – Я ж колись працювала в психоневрологічному диспансері. Там усі стіни були в таких шпалерах. І лампа така була. І затишно, між іншим.
Олеся КОХАНЕНКО
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
