Липень 2019 року. Вкотре я їхала до Литви. Цього разу вирішила скористатися не літаком, а сервісом БлаБлаКар, бо багажу було багатенько. Ще б пак, їхала на пів року. Моїм попутником виявився Іван з Києва. Чоловік 30 років, який також їхав до Литви. Розговорившись він розказав, що їде туди вперше на заробітки, але, наслухавшись розповідей багатьох знайомих, збирався давно. Він гарний спеціаліст з ремонтних робіт, але в Україні особливого заробітку не було, а тут запропонували аж 1500 євро за місяць роботи – великі гроші.
Чомусь вже давно закріпився такий стереотип у головах українців, що за кордоном гарантовано краще. І безліч їх кожного року покидають батьківщину та їдуть за кращим життям в інші країни. Хтось навчатися, хтось працювати, а хтось і те, і інше. Ми звикли, що «там» завжди все добре, стабільно і визначено. Але чи справді все так гладко, як уявляється?
Авторка про себе. В Переяславі я народилася в 1996 році. Тут закінчила гімназію. Мої батьки живуть в Переяславі. Переїхала до Литви на навчання, навчалась в університеті Вітовта Великого, місто Каунас. Навчалася за обміном у Польщі, Франції, Німеччині. Після цього навчалась в Іспанії за спеціальністю міжнародна безпека на магістра. Згодом працювала в Лондоні, потім повернулася до Литви. Наразі я журналіст та блогер, пишу статті для різних видань в Литві, Англії та Америці, паралельно здобуваю другу вищу освіту.
Я приїхала до Литви в 17 років для навчання. Вступила в один з найкращих університетів країни – Вітовта Великого у Каунасі – і була впевнена, що це саме те, до чого я прагнула з шкільних років.
Спочатку складно було у всьому: незнайома країна, незрозуміла мова, рідня та друзі залишилися за кілька тисяч кілометрів. Окрім так званого «культурного шоку», було важко навчатись, оскільки мого рівня англійської мови було недостатньо для навчання нею. Я багато читала, готувалася до семінарів, та вчила, вчила, вчила…
Далі було легше. Я почала добре розмовляти англійською, навчання для мене вже не було таким складним, як раніше. Також вивчила литовську, і вже колись чужа мова стала звичною. Єдине, що не могла побороти, – це відчуття самотності. Хоча тут знайшлися друзі, але все одно я сумувала за своїми рідними та друзями, яких бачила двічі на рік – на канікулах. А розмови скайпом, хай навіть і часті, не могли замінити живого спілкування.
Коли я приїхала сюди в 2013 році, в Каунасі було лише троє українців. Зараз рідну мову можна почути будь-де. Тут багато українських студентів, робітників та й туристів, які приїжджають сюди, щоб подивитись на нову країну (завдяки безвізовому режиму).
У Литві ставляться досить добре до українців і не секрет, що це одна з країн, яка завжди на міжнародних самітах та зустрічах підтримує Україну в її боротьбі проти російської агресії. Прості громадяни знають, що в Україні війна з Росією і завжди підтримують бійців та волонтерів.
Із запровадженням безвізового режиму для українців постала проблема – велика конкуренція щодо робочих і студентських місць. Зараз важко отримати стипендію українським студентам, бо таких охочих може бути і більше тисячі. І це лише в одному університеті. А потім постає проблема щодо пошуку роботи.
Ситуація з робітниками, які їдуть до Литви на заробітки, краща. Оскільки наші громадяни виконують тут будь-яку роботу, тільки аби заробити, то попит на них є завжди. Та інколи можна потрапити і в неприємні ситуації. Повертаючись до мого нового знайомого Івана, скажу одразу – йому не пощастило.
Подальша його доля в Литві не склалась. Фірма, з якою він співпрацював і яка кликала на роботу, «кинула» на гроші. Пообіцяли 1500 євро в місяць, а фактична робота на будівництві виявилась набагато важчою, і сказали, що платитимуть декілька місяців 300 євро, мовляв, «випробувальний термін». Житла не дали. На такі умови не погодився. Добре, що були знайомі, які допомогли з житлом на перший час. Він шукав роботу, але нічого знайти не зміг, тому повернувся в Україну. Але такий випадок – один на кілька тисяч. Якщо ви їдете в Литву по знайомству або маєте договір із перевіреною конторою, яка допомагає щодо усіх деталей вашого перебування в країні, то проблем не виникає. Особливо тут потрібні водії, будівельники та швачки.
Центральна алея в Каунасі
Але такого не скажеш про українців, які хочуть працювати за спеціальністю, закінчивши один із вишів Литви. В Україні таким важко знайти роботу, так як у багатьох компаніях, особливо на державній службі, необхідно легалізувати свій диплом. Тобто не тільки перекласти його українською мовою, а й довести, що цей диплом був здобутий в акредитованому виші і що він дійсний на території України. Це займає близько чотирьох місяців та коштуватиме приблизно три тисячі гривень.
Та багато студентів, які здобули освіту в Литві, не хочуть повертатися назад, а намагаються всіма способами залишитися в Європі. Не завжди це буває легко.
Артем приїхав до Литви в 17 років після закінчення школи і вступив до ВНЗ на спеціальність «політичні науки та дипломатія». Минуло 8 років, а він все ще живе в Литві і не хоче повертатися назад.
«Коли я закінчив бакалавра в 2016 році, то не знав, що робити далі. Але повертатися не хотів – через складну економічну ситуацію в Україні, війну на сході. Ще й в нашому маленькому місті роботи не знайдеш взагалі. Грошей на магістратуру не було, та і навчатися не дуже хотілося, тому почав шукати роботу».
Зазначу, посвідка на проживання дається лише при визначених обставинах: навчання, робота, сім’я. Не навчаєшся, то в країні перебувати не можеш. Термін дії посвідки Артема – до вересня – змушував шукати роботу, не зволікаючи. Але українець, навіть з дипломом литовського університету, виявився не дуже потрібним.
«Маючи диплом, я був абсолютно впевнений, що зараз будь-яка робота моя. Почав відправляти резюме в топові компанії, але мені навіть не передзвонили. Потім відправляв резюме в середні та малі компанії, але ситуацію ускладнювало те, що такі компанії вимагають знання литовської мови, чого в мене на той час не було. Провівши в пошуках роботи місяць, я зрозумів, що за спеціальністю знайти роботу тут нереально, а йти на будівництво з іншими українцями мені не хотілося, хоча такі думки вже почали з’являтися».
Пошуки роботи тривали, але безрезультатно.
«Я зрозумів, що роботу не знайду і в один момент мені вже було все одно, ким працювати аби лише легально. Я ходив по всіх кафе та ресторанах, питав, чи не потрібні їм офіціанти або бармени, заходив в різні компанії, слав резюме за спеціальністю та щось абсолютно мені не близьке і далеке від мого диплому. Одного разу пощастило. Один знайомий працював на той час в компанії, що надає допомогу українцям. Вони шукали менеджера в кол-центр зі знанням української мови. Друг порадив мене, чому я дуже зрадів».
Артем працював за мінімальну зарплату, зате легально! Отримав посвідку на проживання, що дало можливість спокійно жити тут.
«За 4 роки я змінив сім різних місць роботи. Все шукав чогось кращого. Грошей не вистачало. Знімав кімнату далеко від центру. Зрештою почав працювати в одному з банків і згодом отримав підвищення».
Зараз Артем має гарну роботу, хоча і не за спеціальністю, знімає квартиру та може повністю себе забезпечувати. Він абсолютно задоволений своїм життям і повертатися на батьківщину не планує.
Анна Романенко біля університету Вітовта Великого
Що ж примушує наших людей полишати свої міста, родини, друзів і їхати за тисячі кілометрів? Основна причина – це рівень заробітної плати. В Україні 1500 євро (тобто понад 40 тисяч гривень) за місяць заробити складно. Особливо, враховуючи теперішню кризу в країні і невизначеність на найближчі роки.
Мінімальна заробітна плата в Литві – 400 євро, і навіть цього вистачає людям для життя: оплачувати комунальні, орендувати житло та харчуватися. Людей з мінімальною зарплатою, і не тільки, в супермаркетах (яких тут дуже багато) завжди виручають акції на товари. У деякі дні можна купити продукти або техніку зі знижкою до 50 відсотків. А якщо в товару, наприклад, продуктів чи напоїв закінчується термін придатності завтра, то їх викладають на спеціальні полички і можна купити зі знижкою 80 відсотків.
Якщо отримуєш більше, то вже зможеш собі дозволити машину, розваги, якісний одяг тощо. Медицина на гарному рівні. Маєш страховий поліс – будь впевнений, що тобі допоможуть. І головне – це зроблять кваліфіковано.
Але найбільше, що завжди дивує тут, – це люди, їхня поведінка. Тут важко знайти обмальовані лавочки чи зруйновані дитячі гойдалки. Немає бездомних тварин і дуже мало бездомних людей, бо за цим слідкує поліція і спеціальні служби. Люди прибирають за своїми собаками, прибирають за собою, якщо були на природі. І справа не в загрозі штрафу – люди роблять так навіть, коли ніхто не слідкує за цим. Вони мислять по-іншому. Вони не смітять, вони не ламають і не крадуть нічого в громадських місцях, вони шанують природу, шанують особистий простір інших і один одного.
Держава для людей – так би я назвала правління в Литві. Реконструюють старі будівлі, площі. Будують нові комфортні зупинки, дороги. Ями на дорогах, якщо такі з’являються, залатують за декілька годин. Литовці знають, поліція допоможе, правосуддя домогтися легко, а такі слова як хабар або «подяка» в конверті чи в пакеті їм взагалі незрозумілі. Так, наприклад, знайомий з України хотів подякувати лікарю-литовцю за висококласно проведену операцію і прийшов до нього в кабінет з тортом та конвертом. Лікар відмовився від конверту категорично: «Навіщо? Я просто виконав свою роботу». Ледве вдалося вмовити його взяти торт.
Чомусь в Україні так організовувати життя не можемо.
Чи варто їхати в Литву? Якщо ви готові до труднощів, які виникатимуть на вашому шляху, однозначно скажу «так». Особливо це стосується студентів, як вирішують їхати сюди на навчання. Залишатися після цього тут чи ні, вже залежить від них. Для працівників, що приїжджають сюди заробити, це країна з багатьма плюсами, такими, як розташування, мова (багато хто розуміє російську), помірні ціни на житло і продукти та можливість знайти гарну роботу. А ще сюди варто приїхати хоча б на декілька днів з туристичною метою. Чудові старі міста, музеї та природа дозволять незабутньо провести час.
Анна Романенко, з Литви (спеціально для Переяслав.City)
