Олена Білодід – найстарша жителька мікрорайону Трубайлівка (Карань). Через два місяці їй виповниться 93 роки.
Бабу Лєну, як кличуть її знайомі, я добре знаю з дитинства: маленькою любила ув’язатися слідком за своєю бабусею на вечорниці, де збиралися місцеві – співали пісень, розмовляли. А Олена Андріївна була чи не головною затівницею цих зустрічей і співала голосніше від усіх. Такою я й запам’ятала її – життєрадісною та енергійною. А днями завітала до неї, щоб довідатися історію її життя.
І зараз всидіти без діла не може
Олена Андріївна живе в теплій сімейній атмосфері під опікою молодшої доньки Тетяни, зятя Анатолія та онучок-двійнят Даші та Марини. Десятирічна Даша зустрічає мене разом із мамою, та проводить у кімнату до бабусі. «Діточок у мене небагато, – жартує довгожителька, – усього п’ятеро і всі дочки, а ще шестеро онуків, а правнуків заждіть, порахую… семеро, та двойко праправнуків».
– Мама має гарну пам’ять, ясно мислить, добре чує, – розповідає Тетяна. – Все життя вона важко працювала, і зараз не може всидіти без діла. Ще минулого року я йшла на роботу, а вона клаптик грядки просапає, приготує їсти. Я приходила та лаяла, щоб відпочивала. Але останнім часом роки таки дали про себе знати.
Олена Андріївна з п'ятьма дочкамиФото: Надане Оленою Білодід
– За роботою й час швидше йде, а коли без діла сиджу, тільки й думка про те. То Анатолій зробив мені дерев'яний гачок, і я в'яжу ось такі килимки, – Олена Андріївна показує плетений зі смужок тканини барвистий килимок. Дочка Тетяна підіймає ліжко, у шухляді лежить ще з десяток різнокольорових виробів, деякі дуже великого розміру. – Нарізаю смужками тканину, наприклад, непотрібний одяг, зшиваю, змотую в клубочки та в'яжу такі килимки. Потім, буває, роздаю знайомим. Влітку виходжу до двору, поспілкуватися з людьми.
– Сиділи раз на лавочці коло двору із сусідкою, повз проїжджає знайома. Гуляєте, питає, бабо Лєно? Еге, одказує мама, хлопців виглядаємо, – сміється Тетяна. – Все життя вона любила танцювати, років у 75 ще танцювала на весіллі нарівні з молоддю, не посиділа й трішки.
Олена Андріївна розповідає, як кожного року на День Перемоги збиралися, щоб пом'янути загиблих, йшли на кладовище. Лише торік не вийшло, через карантин. Для неї це свято особливо важливе, адже її старший брат загинув на війні, та й сама вона добре пам'ятає той час.
«Якби була грамотна, написала б книжку про ті часи»
– У Переяславі я живу більше 60 років, сама не місцева, завезли мене сюди як погану кішку, – жартує довгожителька. – Народилася на Луганщині в селі Штормове. Нас у батьків було троє – я та двоє братів. Поки тато був живий, ми жили в достатку, та через туберкульоз його не стало. А слідом настав голодомор. З колгоспу прийшли – усе повитрушували, де сховали трошки зерна – уночі вкрали сусіди. Але, на щастя, у діда був свій вітряк. Як молов зерно для колгоспу, обмете віничком поза жолобом залишки, бабуся нам їх принесе полем опівночі, щоб ніхто не чув і не бачив. Мовчки мамі віддавала і йшла полем назад.
Їли весною очерет, коли тільки з води молодий листочок показався, рвали його в мішки й несли додому. А корівка доїдала, годувальниця наша, якби не вона, може б, і не вижили. Моя подружка, бувало, прибіжить та хвалиться: «Тато мішок жаб приніс!». Вони заливали їх окропом, чистили та їли. А ми на травах та молоці.
Такі були часи, що могла б і книжку скласти, якби була грамотна. До школи трошки походила, але куди підеш – голий, босий і простоволосий? Як і зараз, тоді діти дивилися одне на одного, хто як одягнений, хто з якої сім'ї. Пам'ятаю, мама будить: «Вставай, дочечко, морозець надворі, льодок замерз, то ти бігом-бігом (а до школи 3 км), а звідтіль будеш іти, сонечко пригріє й буде тепленько». Походила недовго, а тоді сказала, що більш туди не піду.
«То не хазяїн, якщо жінка вмерла з голоду»
Після татової смерті мамі її батьки говорили: «Настю, ми знайшли тобі чоловіка. Усе ж таки важко самій, він такий нічого». Мама спитала, де його жінка. «Вмерла в голод», – сказали батьки. «То не хазяїн, якщо жінка вмерла з голоду», – відповіла мама. Але прийняла. Та прожили вони разом недовго. Щоб заробити копійку, мама парила молоко в печі та продавала на базарі. Купували його, тільки коли в глечику на молоці був товстенький вершечок. Якось мама стала помічать, що хтось ті вершечки з'їдає. Подумала на мого братика, а він божився: «Мамо, то не я, я не їв». От мама сказала, що пішла до свекрів, а сама зайшла з іншого боку хати і бачить у вікно, що приймак її поліз у піч та за глечик. Мама в хату вскочила: «Так от хто вершки з'їдав, а я на дітей лаюсь!» Вузлики з його пожитками зв'язала і викинула, а його виштовхала в ніч.
Тільки стали обживатися після голодовки, а тут війна. Прибігла до мами, та, не розуміючи, кричу радісно, що війна почалася. А мати каже: «Що ти радієш, Лєно, Мішу заберуть…» Так і сталось, вісімнадцятирічного брата забрали на фронт, звідти він уже не вернувся. А менший помер у 9, його обсипав кір так густо, ніде курчаті клюнуть. Прийшла до мене подружка, ми взяли та і пригостили його скибкою солоного кавуна, не знали, що не можна. Тільки з'їв – стало тіло чисте-чисте, ні однієї крапочки, усе всередину увійшло, і за годину його не стало.
Олена Білодід в молодості. 1950-і рокиФото: Надане Оленою Білодід
З одинадцяти років пішла працювати, носила робочим воду на поле, за те в трудодень платили 50 грамів зерна. А у війну копала окопи. Викопаю денну норму – отримаю 500 грамів хліба, як ні – 400. Потім працювала на ланці – в один бік на сході сонця 7 км, і на заході назад.
«Було легше працювати в шахті, ніж на поверхні штукатуром»
Наприкінці 40-х років Олену Андріївну направили на навчання до міста Антрацит у ФЗО – школу фабрично-заводського навчання, на спеціальність штукатура. Каже, та робота виявилася не по ній, бо звикла до важкої праці, тож пішла у вантажники. Нарівні з хлопцями вантажила цемент та щебінь.
– Бувало, що прямо руками мішала пісок та вапно, а наприкінці дня руки помила – а вони всі в ямочках та таких болючих!, – згадує Олена Андріївна. – Зате вантажникам платили більше, а я людина з бідного роду, мами поряд не було, щоб нагодувала. Підзаробила, назбирала лахмоттячка і пішла працювати на шахту. Вантажила вугілля. Але мені було легше працювати в шахті, ніж на поверхні штукатуром.
Фото: Надане Оленою Білодід
«Я при чоловікові не була ні лаяна, ні бита»
Багаторічна праця – лише одна сторона її життя. Не менш яскравою видалася жіноча й материнська доля.
– Одного дня прибиральниця у шахті сказала: «Лєна, я тобі знайшла чоловіка». Нащо він мені здався, кажу. Але познайомилась. Іван прийшов працювати на шахту стволовим, був родом із Переяслава, тихий, спокійний, роботящий, теж зі скромної сім'ї – як із мішка вискочив. Був молодшим за мене на два роки, то я жартувала, що забрала його із садочка. Невдовзі згуляли весілля, з гостей – моя подружка та Іванів товариш, з частувань – чверточка горілки, пляшечка вина, хлібинка й палочка ковбаси. Так розпочалося наше сімейне життя, там ми народили трьох дочок – Надію, Наталю та Ольгу.
Через кілька років всією сім’єю переїхали до Переяслава, на батьківщину чоловіка. Навпроти обійстя його батьків почали будівництво власної світлиці. Сімейне гніздечко облаштували самі. Тут усе – від фундаменту до покрівлі – будувалося власноруч. Згодом у родині Білодід народилися ще дві донечки – Галина та Тетяна. Більше 30 років Олена та Іван прожили душа в душу, жінка каже – за ці роки не полаялися жодного разу.
– Хіба як вип'є було, то побурчу на нього, а він заспокоює: «Я завтра всю роботу перероблю!». Я при чоловікові не була ні лаяна, ні бита. Словом поганим не назвав за життя ні разу. Як почую буває, як кажуть на якусь жінку, думаю, я б вмерла, якби Іван так на мене сказав. Лишень одного разу стьобнув по литках тоненькою лозинкою. Я застудила поперек та два місяці лежала хвора, свекруха усім поралася. Він за порадою товариша купив у аптеці зміїного яду, порозтирав – я встала. Вийшла у двір – а він мене лозинкою. Заходжу до хати та й плачу, кажу, Ваня вдарив. За що, питає свекруха. За те, що боса вийшла!
Іван та Олена БілодідФото: Надане Оленою Білодід
36 років тому Олена Андріївна поховала чоловіка, він пішов з життя через рак легень. Заміж вона більше не виходила, каже, що такого, як Іван, все одно й приблизно б не знайшла.
У Переяславі жінка влаштувалася телятницею в радгоспі, а згодом – дояркою на ефіроолійному заводі, де пропрацювала 18 років, аж до пенсії. Однак на заслужений відпочинок не пішла – до 70-річчя при тому ж заводі була сторожем. Доводилося не тільки сторожувати корів ночами, а і приймати телят. Залишила роботу тільки, коли радгосп розпався.
– Коли були живі подруги, було веселіше. Зберемося, погуляємо – ось і день пройшов радісно, – каже Олена Андріївна. – Сапаємо город, через хвіртку гукаю Катерину, ми дуже дружили: «Пішли стола переставимо!». Зійшлися, чарку випили, погомоніли, – сумно посміхається Олена Андріївна. – Три роки тому вона померла. Казала: «Лєнко, я вмру». А я жартую та їй одказую: «Задниця не влізе в труну». Однак таки справді згодом її не стало.
Ще через рік пішла з життя і старша донька Олени Білодід. Крім того, доля підготувала ще одну гірку втрату – трагічну загибель внучки. Від спогадів про це у неї навертаються сльози.
– Всякого було у житті, і радісного, і сумного. Та зараз найголовніше – доживати на схилі літ у теплі, в родинному колі, – підсумувала вона.
Можливо, Бог дарує їй довгі роки життя за добру вдачу та оптимізм. Саме в щирому ставленні до людей та працелюбності Олена Андріївна вбачає секрет довголіття.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі та у фейсбуці
