Киянка Наталія Ткач останні дев’ять років проходить реабілітацію в стаціонарі психоневрологічного профілю Переяслав-Хмельницького центру соцзахисту. Сказала, що має діагноз «маніакально-депресивний психоз». Зумовили хворобу кілька важких життєвих потрясінь. До закладу потрапила у жахливому стані: не вставала із ліжка, не мала бажання не лише розвиватися, а навіть жити. Проте зараз все кардинально змінилося. Жінка почувається значно краще, має багато захоплень, перемогла у конкурсі краси і знайшла кохання. Про все це погодилася розповісти журналістові Переяслав.City.
– Я народилася у Києві. Тато був моряком дальнього плавання (помер десять років тому), мама – вчителька молодших класів, – говорить російською Наталія Ткач (35 років). – Також маю старшу та молодшу сестер. Навчалася у двадцятій школі-інтернаті, бо там мама працювала, тому так було простіше. Отримувала лише «п’ятірки», закінчила з відзнакою. Захоплювалася кроєм і шиттям, дуже любила (і зараз люблю) співати. На мене звернув увагу наш вчитель музики Віктор Іванович і із шостого класу готував мене до різноманітних концертів. Тож розвивалася і в цьому плані.
Після школи вступила до Київського технікуму легкої промисловості. Моя спеціальність називалася «технік-технолог, товарознавець по шкіряних виробах». Я шила взуття, куртки, сумки, загалом все, що можна пошити зі шкіри. Окрім цього, вмію шити одяг. І вступати, якщо чесно, планувала на швачку, однак на іспитах не вистачило одного балу. Вся була в сльозах, рік втрачати не хотілося… А наш декан мені тоді сказав: «Ти не засмучуйся. Людина, яка шиє одяг, не завжди зуміє пошити взуття, а людина, яка вміє шити взуття, зможе пошити й одяг». І це мене заспокоїло. Десь через рік, коли почалася практика, ми всі вже були закохані у власну професію. Зі звичайного шматка шкіри ми робили чудові речі! До тридцяти років я мріяла відкрити власне ательє, але трішки змінилися життєві обставини.
Технікум також добре закінчила – лише чотири «четвірки», все інше – «відмінно». Але так сталося, що мене трішки образили і я потрапила у психіатричну лікарню Павлова. Це було ще під час навчання у технікуму, на третьому курсі. Не хочу уточнювати, що саме сталося – із чоловіком пов’язано. У мене почалися постійні страхи, снилися жахіття. Тому мама вирішила, що мені мають допомогти спеціалісти. Я лягала у психіатричну лікарню періодично – на місяць. Спочатку думали, що наче все нормально, допомогли, але згодом якесь загострення було, стан погіршувався. Брала академвідпустку, щоб лікуватися.
Лікарі мені тоді сказали: «Ти не вийдеш заміж і не буде у тебе дітей». Але, поки я там лежала, познайомилася із хлопцем, який провідував мою подругу. Ми сім років зустрічалися, потім одружилися. Народила від нього сина. Однак Женя після цього сказав, що не хоче дитини, і, зокрема, через це ми й розлучилися. Коли я була у дитбудинку, мама сказала: «З дитиною додому не приходь, якщо немає чоловіка». Такі у неї, певно, погляди. Я плакала, була засмучена. Лікарі запропонували допомогу, кажуть: «Знайдемо за кордоном прийомних батьків». Я почитала їхню характеристику, познайомилася особисто і погодилася. Сина забрали в Нью-Йорк (США). У три роки привозили до мене, щоб подивилася.
Коли чоловік відмовився від сина, я ще більше впала у депресію. Сіла на поїзд до хрещеного у Кисловодськ (місто в Росії – ред.). Не доїхала, вистрибнула з нього на ходу в Дніпропетровську. Взагалі не пам'ятаю, як усе відбувалося, бо, поки їхала, дуже себе накрутила. Як зуміла відкрити ті двері? Не знаю, мабуть, у тому стані й не на таке здатен. Два роки я лежала у Дніпропетровську з амнезією, а потім почала потроху згадувати. Пригадала свого друга, татового учня у морфлоті, і написала йому. Він забрав мене у Київ, допоміг відновитися, я знову навчилася ходити (бо через важкі переломи ніг і хворобу два роки не ходила). Зрештою вийшла заміж за того Вітю, мені було 22. Народила від нього доньку. Дев’ять місяців я її няньчила, а тоді мене якось терміново забрали в лікарню. Навіть не знаю, з якої причини, поводилася я нормально. У лікарні мій стан погіршився: сина забрали, тепер-от доньку. Почалася справді сильна депресія. Із Павлівської мене повезли у Глеваху (Київське обласне психіатрично-наркологічне медичне об’єднання у смт Глеваха на Київщині – ред.). Я все одно довго не могла вийти із того стану. Мама сказала, щоб мене перевели у переяславський інтернат. І тут я вже дев’ять років.
Мама вперше за цей час приїхала до мене два роки тому. Другий чоловік живе в Києві. Приїхав лише одного разу та й то випадково. Він просто по роботі тут був. Хоча я йому й писала листи. Мабуть, через мій психічний стан він не захотів мати зі мною нічого спільного. Я при зустрічі лише запитала у нього: «Як там донька? Можна її побачити?», він відповів: «Вона поки що маленька. Не привезу її, щоб не травмувати». А чоловік старшої сестри, коли дізнався про мою хворобу, заборонив їй спілкуватися зі мною.
Спочатку в Переяславі було важко. Я дуже худенька була, навіть на ногах не могла стояти, просто падала. Депресія мене звалювала, не хотілося жити. Зранку прокидалася, не хотіла, щоб мене хтось чіпав, поїла і знову лягаю спати. Поїла і спати, поїла і спати. Навіть за собою доглядати не було бажання. Я так прожила років три. Як почала виходити із депресії? Тут також опинилася моя найкраща подружка Надя, ми з нею ще до інтернату були знайомі. Нас поселили до однієї кімнати. Я бачила, як вона живе нормально: завжди весела така, фарбується щоранку, приодягається. Вона до мене постійно говорила. І я почала оживати, плюс, звичайно ж, мені давали ліки, що теж допомогло. Багато спілкувалася із нашим психологом та культорганізаторкою. Почала співати на наших концертах, розказувати гуморески. А тоді (влітку ц.р. – ред.) взяла участь у конкурсі «Міс чарівність», мене вибрали до трійки фіналісток анонімним голосуванням. Готувалася три-чотири місяці, було дуже цікаво. Слухала все, що мені радять, бо хотілося перемогти. І зрештою так і трапилося (усміхається).
А ще дуже допомогло в реабілітації, що два роки тому на день народження (8 квітня) до мене приїхала мама. Це було величезною неочікуваністю. У нас налагодилися стосунки, вона цікавиться моїми справами, приїжджає.
Протягом перебування у Переяславі я сім років не потрапляла до Глевахи. Кілька років тому через те, що довго не змінювалася обстановка, трішки загострилася хвороба. У мене впав настрій, агресії при цьому не виникає, навпаки, переживаю все у собі. Тому на три місяці мене відправили до Глевахи. Змінила обстановку – і все нормально. Чим це добре? Я ж за цей час повну пенсію отримала. Тут же нам залишається лише 25%, а решта йде на утримання в закладі. А то дали аж десять тисяч гривень. З подругами жартуємо, що їздимо туди на заробітки.
Щоранку прокидаюся о шостій годині. Допомагаю санітарочкам доглядати за лежачими людьми, за такими, як сама була раніше. Так мені хочеться – щоб бути корисною. Зранку і ввечері це роблю. Люблю фарбуватися, на вихідні лише можу дати обличчю відпочити. Це й нерви заспокоює, і приємно мати гарний вигляд. Коли ти маєш гарний вигляд, то вдало складається спілкування із іншими людьми. Ще повинна була поїхати в Лютіж отримувати додаткову професію, хочу стати перукарем. Але зараз у тому закладі немає психіатра, тому нас поки що не можуть прийняти. Люблю читати романи, малюю у своєму альбомі. Купила мобільний телефон, дивлюся кліпи, слухаю нові пісні, підбираю, що б самій заспівати.
З Альошею ми познайомилися після конкурсу «Міс чарівність». До нас привезли чоловіків із Бородянського інтернату, серед них був і він. Обмінялися телефонами. Він мені подзвонив того ж вечора, щойно повернувся. І так мало не щодня мені телефонував, а потім ми вирішили, що пора уже на новий етап стосунків переходити. Він попросив у директорів наших закладів, щоб я приїхала до нього погостювати. Цілий вересень я провела там. Льоша шукав мені «мінусівки» на комп’ютері. Я близько дванадцяти пісень вивчила за цей час, виступала у них на трьох концертах.
Жили разом, нам дали окрему кімнату. Льоша зробив мені пропозицію, я погодилася. Весілля плануємо відзначити наприкінці весни, зараз треба грошей назбирати на святкування. Окрім того, що Льоша отримує пенсію, ще й підпрацьовує, де можна, та через інтернет гроші заробляє. Ще не вирішили, де буде весілля, – у Переяславі чи Бородянці. Льоша хоче, щоб усе було у ресторані. Точно запросимо наших директорів, найближчих серед працівників закладів, друзів. Маму запрошу.
Малюнок Наталії Ткач
Альоша скоро приїде сюди, нам дадуть кімнату на Кузнєцова (відділення підтриманого проживання – ред.). Якщо сподобається, то залишимося. Якщо ні, поїдемо у Бородянку і я переведуся туди. Мені повернули дієздатність. У Бородянці запропонували роботу у швейній майстерні, у Переяславі ж доведеться щось шукати. Настрій у мене позитивний, все налагоджується, нова сторінка відкрилася. І навіть якщо раптом трапиться щось нехороше, я не допущу того стану, в якому була раніше.
Володимир Марченко, психолог закладу:
– Психіатрично-медична комісія у Глевасі визначає діагноз пацієнтів. Наш заклад надає послуги щодо їхнього проживання, забезпечує їм необхідні умови. За призначенням лікаря даємо їм препарати для підтримання нормального стану здоров’я. На кожного клієнта складається індивідуальний план догляду, вказуємо фахівців, з якими їм слід працювати.
Психологи не трактують депресію як захворювання, адже її можна вилікувати не медикаментозно. Антидепресанти, седативні препарати – це все у компетенції лікарів, а психологи шукають проблему в душі. Які причини цієї депресії? Коли вона почала проявлятися? Тобто «копають» до суті. Депресія не з’являється сама по собі, їй передує стан стресу. Якщо у період стресу вчасно надати людині допомогу, то депресії можна уникнути. З цього стану можна вивести за допомогою активної фізичної діяльності. Коли людина занадто зайнята власними думками, переосмислює, що відбувається у житті, свої проблеми, то ще більше грузне в депресії. А якщо рухатися, займатися фізично, більше кисню потрапляє до м’язів, а не до головного мозку, і відповідно людина менше думає. Так би мовити, розвантажується мозок.
Наташа – екстраверт, відкрита для нових знайомств, комунікабельна. За типом темпераменту вона сангвінік, тобто людина-позитив, завжди усміхнена. У неї надзвичайно низький рівень агресії. Для подібних закладів це рідкість, адже часто люди із психічними розладами мають важкі життєві травми. Наташа зацікавила мене, як психолога, тим, що мала бажання щось змінювати у житті. Вона сама до нас зверталася: хочу щось робити, хочу малювати, хочу співати. Так і досягла успіху.
