Переяславець Олег Руденко – активний учасник Революції Гідності, практично з перших днів пішов добровольцем у зону АТО. Воював три роки – до 2017-го. «Я йшов туди саме воювати, а не десь відсиджуватися», – говорить. Його служба справді була насичена подіями, далеко не завжди приємними. Про це він відверто розповів журналістові Переяслав.City.
Я вважаю себе націоналістом, – говорить Олег Руденко. – 2012-го року став членом партії «Свобода». Брав активну участь в Революції Гідності, навіть мав невелике пошкодження під час боїв на Грушевського – світлошумова граната поблизу рвонула, то трохи осколком отримав. Мене врятувало те, що багато одягу було – через тиждень вже нічого не боліло. Коли почалися події в Криму, а потім на Сході, я відразу не пішов добровольцем, бо саме тривали вибори і був членом дільниці. Звик доводити справу до кінця – у неділю відбулися вибори, в понеділок відіспався і у вівторок вже прийшов у військкомат. Мої дані записали й зателефонували аж через три тижні. Пройшов медкомісію, лише із кардіологією були певні моменти, але ж на строкову службу з цим десять років тому взяли, то, кажу, пишіть «Придатний». Сказали знову чекати дзвінка.
Олег Руденко, 35 років. Ветеран російсько-української війни. Працює охоронцем. Одружений. Має сина від першого шлюбу та 3-річну доньку від другого.
Чекав-чекав і врешті вирішив шукати добровольчі підрозділи. На обласному з’їзді «свободівців» у Києві зустрів хлопців, які проходили підготовку в батальйоні «Січ». Це був батальйон МВС особливого призначення. Його добровольчий підрозділ готували спеціально для зони АТО й складався він переважно зі свободівців. Так мене запросили туди. Із військкомату передзвонили через три дні після цього, а з мого першого приходу минуло близько двох місяців. Сказав їм: «Пізно, я вже служу».
Мої рідні до останнього не знали, що я збираюся в АТО. Спочатку нас відправляли ненадовго в школу міліції, щоб формально отримати посвідчення працівника правоохоронних органів. І от у понеділок у нас виїзд, а лише в п’ятницю перед цим рідні дізналися про мої наміри. Звичайно, у мами сльози: «Куди? Як?», кажу: «Без варіантів, їду». А бойова підготовка була в Нових Петрівцях. Інструкторами в нас були офіцери у відставці «Альфи» та «Омеги», до занять підходили відповідально. Основна наша спеціалізація – дії в населених пунктах: зачистки, штурми тощо.
Першого вересня 2014-го ми виїхали в зону АТО. Тоді саме Новоазовськ біля Маріуполя захопили сепаратисти, й ми думали, що туди відправляємося. А приїхали у Слов’янськ, кілометрів за 150 від лінії фронту. Патрулювали по місту, виїжджали в ліси на зачистки, але ж ми готувалися до справжньої війни. Потім заїхали в Курахове біля Мар’їнки. Охороняли дамбу Курахівської ТЕС – стратегічний об’єкт, якби її підірвали, то пів Запорізької області затопило б. А перед Новим роком заїхали в Піски, безпосередньо туди, де тривали бойові дії.
Піски тоді утримувалися фактично добровольчими підрозділами: «Січ», «Дніпро-1», «ОУН», «Правий сектор». Це була позиційна війна, ми боролися з диверсійними групами противника. Тоді все було просто: «перемир’я» тривали щонайбільше добу. Щойно проти нас починалися бойові дії, відповідали агресивно. От на Пасху 2015-го, пам’ятаю, розпочався обстріл о пів на шосту ранку: спершу 82-міліметрові, потім 120-ті, «саушки» (самохідні артилерійські установки – ред.), два танки вийшли. Тоді добре спрацювали хлопці з «Правого сектору», дуже швидко підтягнули ПТУРи (ПТКР – протитанкова керована ракета – ред.) й підбили один танк. Дочекалися, коли під’їде автомобіль з їхніми ремонтниками, щоб евакуювати танк, знищили той автомобіль й добили танк. Ми перед цим трохи постріляли по танках, але це було малоефективно. А хлопці саме бігли з ПТУРами й передавали по рації: «Не стріляти по танку, не злякайте танк!» (сміється).
"Січ" у Кураховому
Влітку 2015 року підрозділи МВС вивели на другу-третю лінію оборони. Оскільки багатьом з нас хотілося продовжувати воювати, перейшли в батальйон «Карпатська Січ», який підпорядковувався Збройним Силам України. Він дислокувався поблизу Донецького аеропорту, якого вже, власне, не було. Мене призначили заступником командира взводу. Потім ми приєдналися до 93-ї механізованої бригади.
Під селом Кримське на Луганщині ми замінили 24-ту механізовану бригаду. Вони сказали, що там тиша. Але, поки освоювалися, стався неприємний випадок: поранили мого бійця, хлопчину 19 років. У подальшому його комісували. Як поранили? Просто хтось з того боку підповз, один постріл – прострелені легені, пошкоджена лопатка. Ми за своїх звикли мститися, запланували зайти безпосередньо на базу супротивника, знали, де вона, бо неодноразово перед цим ходили в розвідку. Під час виконання цього бойового завдання, яке ми самі ж собі й поставили, тяжко поранили нашого командира взводу Мирослава Мислу. Із ним ми буквально з перших днів, ще з ротації в батальйоні «Січ», близька для мене людина. Винесли його ще живим, але до госпіталю не довезли, він помер. 23 роки, він був один у мами.
Мирослав Мисла загинув 2 жовтня 2016 року
Із того боку було 8 загиблих та 6 поранених. Власне, на територію ми заходили вчотирьох, найбільш підготовлені, представники «Січі», інші страхували за межами. Всіх, хто там був, швидко вклали, а одного прогавили: чи в туалет він вийшов, чи по телефону десь говорив. І коли наша група майже вся відійшла, він віялом посіяв з автомата. У Мирослава – два кульових, мені лише куртку продірявило. Це було 2 жовтня 2016 року – цю дату ніколи не забуду.
На 12 листопада, якраз на сороковий день, вони підготували помсту. Ми з одним бійцем саме були на позиціях. Зазвичай «заворушки» починалися вдень або під вечір. А тут о шостій ранку по нас почав працювати крупнокаліберний кулемет, ми присіли, щоб сховатися від прямого вогню. Щойно я повідомив про атаку по рації, відбувся вибух – по нас запустили ракету із ПТУРа. Не знаю, скільки часу минуло, розплющую очі, все горить. У нас із побратимом – контузія. Якби кумулятивний струмінь цієї ракети не вилетів у протилежні двері, то ми б не вижили. Оця їхня перша кулеметна черга, по суті, нас врятувала, ніби попередила.
Перша думка після вибуху: вони заводитимуть групу. Я відправив бійця підіймати особовий склад, а сам побіг на позицію, де стояв кулемет ПКМ, і почав прочісувати найближчі точки. Зрештою, вдалося задавити їхній крупнокаліберний кулемет, а тим часом мої люди зайняли окопи. Мене ж забрали медики. Згодом підключилися інші роти нашого батальйону: там уже й БМП (бойова машина піхоти – ред.) працювала, й все на світі – противнику я б не позаздрив, весело їм, мабуть, було (усміхається).
У наших контрактах було формулювання «До закінчення особливого періоду». Але не зрозуміло, допоки цей «особливий період» триватиме. Тому тоді прийняли рішення: хто має такі контракти і відслужив два роки, може звільнятися. Ще під час служби мені дали третю групу інвалідності. Проте я добув термін контракту.
Контузія – це така штука, що у кожного проявляється по-різному. У листопаді мене контузило, а звільнився із війська аж у наступному жовтні. Я був шокований, коли дали третю групу – нормально ж почувався. Через рік на перекомісуванні взагалі другу дали. А вперше це відчув 2017-го на Покрову на марші в Києві. Поки йшли, запаморочилося в голові. Товаришу кажу: «Далеко не відходь, бо незрозуміло, що зі мною твориться». Коли дійшли до кінцевої точки, змушений був звертатися у «швидку»: зробили уколи, таблеток дали, щоб знизити тиск. По дорозі до Переяслава мене вирвало, вдома міг лежати лише в одному положенні. Самостійно встати й пройтися попід стінкою вдалося аж на третій день. За перший рік (2017-2018) близько дев’яти місяців я був на ліках, пройшов чотири курси лікування. Виявляється, у мене був спазм головного мозку, тобто передепілептичний стан. Зараз щонайменше раз на рік проліковуюся в госпіталі в Циблях. Щось виліковується, десь щось нове вилазить. От терпнуть пальці рук (протягом розмови постійно розтирає руки – авт.), буває таке, що цигарку втримати не можу.
Деякі хлопці після повернення із війни починають вживати алкоголь, ще якось намагаються забутися. У мене цього не було. Мене просто тривалий час сильно тягнуло назад. Коли мої хлопці зайшли в район бойових дій на Донеччині, коли я дізнавався, що є поранені… Розривало. Там же мої люди! За своїх людей я рвав і метав, не важливо, хто проти мене стоїть. Було таке, що в примусовому порядку деяких наших хотіли перевести до інших підрозділів. То я підходив до представника з оперативного командування, полковника й мало не з матюками йому: «На підставі чого ти забираєш моїх людей?».
А от з мобілізованими у мене не складалися стосунки. Вони були неконтрольованими – випивали. Я розумію, що кожен хоче якось хоча б трішечки розслабитися у тих обставинах. І в самого бувало таке, що пляшку коньяку на п’ятьох вип’ємо, посидимо, коли вже тиша, але ж це немає нічого – по сто грамів. Тут же везеш на засвідчення, а в нього алкоголю в крові два проміле, а то й більше. Частина контрактників була нормальною, але й були, так звані, заробітчани (тоді ж уже хороша зарплата була, плюс бойові). Двоє контрактників у мене й пів року не прослужили, за статтею звільнив. Уявляєте, просто вигнали з армії (сміється). «Аватари», бухарі… Набридло заплющувати на це очі. В один момент виявив їх на чергуванні «мертвими», всі інші відпочивають. Тобто якби, не дай Бог, зайшла група диверсантів, цих двох акуратно чикнули б й пішли різати по бліндажах, а там хлопців 13-14. Я цього ніяк не міг пробачити.
Зараз я не бачу сенсу перебувати там. Ми переписуємося з хлопцями-атовцями. Мені здається, якби почалася якась активна фаза війни, багато б хто з нас повернувся. А в те, що там відбувається наразі, ніхто не повернеться. Відведення військ – це маячня. Люди, які дають такі накази, мабуть, взагалі не уявляють, якою ціною здобувалися ці метри. Мені часто ставлять запитання: «Коли ж воно все закінчиться?». Війна закінчується або перемогою, або поразкою – сидіння на місці її не закінчить.
Якось виступав у міській раді щодо пам’ятника нібито возз’єднанню України з Росією. Насправді це ж ще один перекручений радянською владою факт – Богдан Хмельницький не об’єднувався з Росією, а лише попросив про військову допомогу. І от сказав я тоді ще таке: «Для більшості немає війни. Вона була для кого? Для тих, хто безпосередньо брали в ній участь, для їхніх родин, частково для волонтерів». Все! Не знаю, чи обурює мене це. Але у нашій політиці починають вилазити всякі партії Шарія, ОПЗЖ і так далі. Проскакує думка: якби усі хоча б на трішечки відчули, що таке війна, то не голосували за тих, хто, власне, цю війну привів у нашу країну.
Коли нас нагороджували певними відзнаками, ми завжди говорили: служу не «народу України», а «служу українській нації». Є нація, горда, незалежна, готова кістками лягти за свою землю, свої сім’ї, а є народ, населення, більшість. Але зазвичай державу змінює меншість. Коли пішов у «Свободу», почав більше цікавитися історією, спілкуватися з людьми, справжніми патріотами, сильно мене змінив Майдан. Багато чого мені дав покійний побратим Мирослав. За освітою він був істориком, проводив нам лекції, при чому такі, що ту годину сидиш і не можеш відірватися.
