Валентина Золотаренко, 59 років, понад два десятиліття працює соціальним медіатором у Київській області. Ця діяльність означає посередництво осіб із числа ромів задля сприяння порозуміння між представниками своєї спільноти та суспільством. Програму започаткувала Міжнародна благодійна організація «Ромський жіночий фонд «Чіріклі» (у перекладі з ромської — «пташка»).
Із 2013 року фонд активно співпрацював на Переяславщині з районним центром соціальних служб, який очолювала Любов Онопрієнко. Вона навіть отримала спеціальну відзнаку «Ромська гордість». Нині посередником у Переяславі працює Валентинина сестра Людмила Михайленко, 62 роки.
— Як зараз співпрацюєте з фондом?
Валентина Золотаренко: Віцепрезидентку фонду Земфіру Кондур знаю дуже давно. Із 1991 року займаюся соціалізацією ромів, для яких є проблемою здобути освіту, отримати документи, державну соціальну допомогу, медичні послуги тощо.
Завдяки Земфірі Кондур в 2004 році фонд "Чіріклі" отримав статус міжнародної благодійної організації
Це взагалі непроста робота. Роми досить закриті, не відразу ідуть на контакт. Тому навіть свої, буває, не розуміють і не сприймають моєї діяльності. Або навпаки, вимагають того, що я не в змозі.
У ромів і раніше з працевлаштуванням було досить складно, а зараз і поготів, коли у світі ця пандемія, економічні труднощі в працедавців. Ромське населення з-поміж інших народів досі чи не найчастіше зазнає дискримінації саме через свою національну приналежність.
Такі випадки знову почастішали й на Київщині. Змінилися законодавчі умови надання соціальної допомоги, і багатьом нашим жінкам у ній відмовляють. Хоча вони її потребують, мають паспорт, усі документи, але інспектори нові правила трактують, я вважаю, з упередженням до наших жінок. Якщо мати-одиначка, але має співмешканця, то його зазначають як постійного чоловіка, зі стелі беруть суму доходів, хоча він безробітний, і відмовляють у виплаті. А причиною є насамперед те, що це ромська родина, тому ніхто не вдається в подробиці їхнього життя і їхніх проблем.
Ромські медіатори ініціюють проєкти співпраці з місцевою владою
Знаю, що і для українців буває складно вирішувати подібні питання, але ромів ніхто й ніде не приймає, щоб вони могли хоча б заявити про свою проблему, поклопотатися за себе. В деяких містах бувають факти відвертої ненависті до наших, за кожної нагоди спихають на них усі провини. Я спілкуюся з медіаторами інших областей, то проблеми й історії типові.
— Це суспільні стереотипи чи наслідки поведінки?
— Не всі роми однакові. Як і представники загалом кожного народу. Зрозуміло, що серед наших є проблемні родини, але ж вони теж люди, їм так само треба за щось годувати дітей. Коли життя їх заганяє в глухий кут, вони просто борються за виживання як можуть. І це замкнене коло. Наша організація в чомусь таким родинам допомагає, але це разова підтримка, яка не вирішує проблему в цілому. Це дуже велика біда для ромів.
Вирішувати соціальні питання ромам допомагають свої – медіатори від «Чіріклі»
— Чи багато таких як ви медіаторів по Україні?
— Фонд «Чіріклі» підготував і навчив понад 70 медіаторів. Але питання не в кількості, а в можливостях. Найефективніше вони діють на Закарпатті. Там велика кількість ромів та румунів, тому вони помітніші. До того ж у них є два депутати місцевих рад із наших, і завдяки цьому вдається вирішувати певні питання на їхньому рівні. На Луганщині молоді роми створили свою спільноту, одна з лідерів організації працює в соціальній службі, то якісь питання вирішують завдяки особистим контактам. Ще одна медіаторка у Ніжині на Чернігівщині працює також у державній службі, то там навіть невеличку програму запустили на підтримку ромів. Але це точково, разово, бо в масштабах країни упередження і дискримінація ромів досі існує.
— Суспільство не стало толерантнішим?
— Для цього треба ще багато часу, хоча маленькі кроки щодо цього є. Коли ми із Золою (Земфіра Кондур – авт.) вперше кудись приїжджали, то чиновники зазвичай не були готові, мовляв, цигани — це не ті люди, з якими вони би прагнули спілкуватися. Але ми ламали їхні стереотипи. Особливо ж, коли чули, що Зола є представницею в Раді Європи, то вже зовсім інший інтерес, увага і розмова.
Я двічі була в Страсбурзі у складі ромської делегації, бачила, як сприймають нас на такому рівні. Коли Володимир Зеленський зустрічався в Торонто з канадським прем’єром Трюдо, нас теж запросили на цю зустріч. Все залежить від того, як ми себе позиціонуємо, як представляємо. Серед ромів є освічені, культурні, прогресивні люди.
– Світ змінюється, суспільство теж потроху позбувається різних стереотипів, але щодо нас — дуже повільно. Маю надію, що це пришвидшиться завдяки ромській молоді. Багато з них прагнуть отримати вищу освіту, престижну професію, створюють свої організації, знають англійську, пишуть проєкти. Міжнародні структури їх дуже підтримують і це створює позитивний імідж.
— Чи знаєте, яка чисельність ромської спільноти на Київщині?
— Порахувати навіть приблизно неможливо, реєстрів же не ведемо. Якщо переїжджають чиїсь хоч і далекі родичі, знайомі, то вони в нас у полі зору. Але якщо зовсім чужі і з іншого регіону, то можуть поселитися десь собі тихенько і сидіти, щоб їх не чули та не бачили. Часто бояться показуватися, аби не прогнала місцева влада, жителі, поліція. Такі ж інциденти бували.
Людмила Михайленко організовує тематичні спілкування та навчання у Переяславі
— У Переяславі є близько 60 хат, де живуть роми, — додає Людмила Михайленко. — В кожній хаті мінімум 6-7 осіб живе. А в районі, напевне ж, у кожному селі є мінімум 1-2 такі родини, може, найбільше в Єрківцях. На початку війни на сході країни було багато переселенців звідти, могли і по два-три десятки жити в одному будинку. Але на тепер ніхто не скаже, де й скільки живе наших. Здебільшого тут всі місцеві, давно влаштовані, мають якесь заняття. Хоча зараз все змінюється. Мій син із невісткою працювали на ринку, але зараз торгівля ніяка, то поїхали в Чехію на заробітки.
— Зараз у ромів є поняття місцевих і кочових?
— Наші люди вже давно не кочують, це — історія. Коли роми ще з Індії почали мігрувати в інші країни, вони були дуже помітними й чужими. Невідоме людей завжди лякає. Так формувалося ставлення до нас і певні міфи.
А зараз міграція така ж, як і в інших, бо їдуть в пошуках роботи чи втікають від біди, як на Донбасі. Раніше наші сім’ї були багатодітними, «обростали» кумами, сватами, їхніми родичами. І коли приїжджали нові поселенці чи в когось якась подія — всі збиралися. Тоді на вулиці зразу почуєш: «О, циганська орава пішла». Нас багато, тому видно, тому досі так стереотипно думають.
Подібні зустрічі для ромських жінок є можливістю обговорити їхні проблеми
Людмила Михайленко: На день міста цього року мене запросили взяти участь в проєкті «Жива бібліотека». З місцевих жителів ще були єврей, африканець, ми спілкувалися зі школярами. Я написала на плакаті: «Роми — друзі, а не вороги». Діти питали: хто такі роми? Бо ж у Переяславі нас називають тільки циганами.
Я в Переяславі 41 рік живу. Із сусідами давно дружимо, наші діти разом виростали, всі свята спільно гуляємо. І сусідка, як тільки я заходжу у двір, завжди каже: «О, циганка прийшла, що треба?». Не зі злості, а за звичкою. Вона хороша, я з нею як із сестрою. Якось із роботи мені подзвонила, щоб я пішла до неї в хату і виключила плиту, бо та забула. Розказувала потім, що її колеги були вражені такою довірою до мене як до ромки: як це ти сказала їй, де ключі лежать?
— Проте у ромів й поміж своїх так само буває недовіра, – зауважує Валентина Золотаренко. – У 1993 році до нашої організації звернувся міжнародний фонд з питань Голокосту ромів. Просили допомоги в оформленні документів тим, хто постраждав під час війни. У нас ще не було офісу, приймала людей удома. Працювала тоді в нічні зміни. Зранку повертаюся, а під дверима купа людей, приїхали з усіх усюд. Погодувала, заповнили папери, а вони сидять і дивляться, мовляв, давай гроші! Пояснюю, що отримаєте згодом у банку особисто, з паспортом. Не вірять, сваряться: чого я приїжджав?! Думали, що я з того щось маю. І коли потім хтось приходив із вдячністю, присилав листи підтримки – це додавало сил працювати далі. Надто ж коли це були авторитетні літні роми. Їхня повага дуже дорогого варта. Коли в нашій роботі стає дуже важко, можна на трохи зупинитися, але зовсім відійти вже не вийде.
«Чіріклі» співпрацює з Радою Європи та іншими впливовими організаціями
— У Переяслав ви як потрапили?
— Переїхали у 1979 році. До того жили в Москві, народилися в Калузі. Але наша мама родом звідси — з Єрковець. У 16 років заміж вийшла, тато з Дніпропетровщини. Всі наші родичі жили в Україні до голодовки 33-го. А тоді виїхали в Росію, щоб вижити. Дід по батьку Ковтун Іларіон Кіндратович був ковалем, він завжди міг заробить дітям харчі. Тоді й мамині родичі поїхали за нами, дід Іларіон всім поміг. Але його рідня чомусь на Донбасі лишилася.
Мама загинула у 1988 році в автокатастрофі. Згодом тато помер від туги. Дуже любив її. Сидів днями і дивився у вікно, казав: «Бачиш, скільки людей ходить, і ні одної такої немає, як моя Поля».
Я з чоловіком, Володимиром Петровичем, живу в Києві. У нас загалом нетипова ромська родина. Чоловік із знатної освіченої сім’ї, музикант. Працював із фондом Джорджа Сороса, який певний час підтримував у Європі ромську спільноту. Чоловіків батько все життя працював у капелі бандуристів хору ім. Г. Верьовки, а його мама — у київській школі Лисенка. В неї виховувалися діти всіх відомих музикантів. Сама теж із інтелігентної сім’ї і родом із Переяслава. Вони жили на вулиці колишній Горького, її маму звали Корж Надія Іванівна.
Світ довкола змінюється, і роми теж пристосовуються до нових умов, як і кожна нація.
Матеріал підготовлено в рамках I Всеукраїнського конкурсу медіаініціатив «Рівні та вільні» за підтримки Центру громадянських свобод.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
