Упродовж 27 років (1981 – 2008 рр.) генеральним директором швейної фабрики «Спецодяг» працював Олександр Павлович ПЕТРЕНКО, Почесний громадянин Переяслава. На 85-му році життя він уже не пам’ятає всіх моментів свого життя. У бесіді з кореспонденткою Переяслав.City на допомогу приходить його дружина – Євгенія Михайлівна: щось підказує, десь виправляє розповідь Олександра Павловича.
Молодий старт
Якби здійснити уявну мандрівку у порівняно недалеке минуле 1980-х років і опинитися коло будівлі колишньої швейної фабрики «Спецодяг» у Переяславі... Це зараз там відносно тихо та спокійно, а колись на повну вирувало гамірне життя. Щодня через прохідну фабрики проходило майже три тисячі працівників – швейники, адміністрація, технічний персонал.
Гомін людей, коли на одну зміну заступає відразу майже півтори тисячі працівників. Гуркіт швейних машинок, який було чути навіть на вулицю, особливо влітку, коли через задуху відкривали вікна. І цей великий механізм зупинявся лише на невеликий нічний відпочинок із 24-ї до 6-ї ранку… усім виробничим процесом багато років керував Олександр Петренко.
Олександр Петренко приїхав за розподілом у Переяслав. 1961 рік.
– Народився я на Полтавщині, Лохвицький р-н, станція Ісківці, – починає розповідь про себе. – Після десятирічки поїхав на навчання до Київського інституту легкої промисловості, обрав інженерно-економічний факультет. Разом із дипломом отримав направлення на роботу до Переяслава-Хмельницького, де вже працювала швейна фабрика і потребувала молодих кадрів.
Ми, троє молодих та розумних красунчиків, випускників київського інституту – Володимир Гранкін, Анатолій Сокол та я – приїхали «вливатися» до фабричного колективу. За вікном 1961 рік, фабрика працює вже три роки, побудований гуртожиток, дитячий садочок (у тій будівлі після реконструкції тепер Служба зайнятості), добудовується приміщення фабрики та будинок для фабричних робітників. Оселялися молоді спеціалісти у гуртожитку. Самі розумієте, що такі гарні хлопці не могли не зацікавитися привабливими дівчатами, які жили по сусідству...
«Так і живемо: він – Петренко, я – Половкова»
– Я приїхала за направленням на швейну фабрику в 1963 році після навчання у Київському профтехучилищі, – долучається до розмови пані Євгенія. – Тоді багато дівчат приїздило сюди на роботу із різних областей, особливо із західних.
Спочатку я жила на квартирі, а потім перейшла до гуртожитку, де й познайомилася із Олександром. Ходили у гості один до одного, а потім вирішили одружитися. Так якось швидко у нас зав’язалися стосунки, що навіть не вагалася, відразу дала згоду, бо зрозуміла, що покохала цього юнака на усе життя. Весілля не було: я – сирота, Саша – син репресованого, не було кому й для кого влаштовувати гучні урочистості.
Євгенія Половкова молодою дівчиною прийшла працювати на фабрику. 1963 р.
Зареєструвалися у РАГСі, навіть на чоловікове прізвище не переходила, бо саме змінила паспорт й не хотілося ще раз переробляти усі документи. А пізніше не вважала за потрібне. Так і живемо: він – Петренко, я – Половкова.
Наша молода сім’я спочатку жила у фабричному гуртожитку, а через деякий час нам виділили двокімнатну квартиру. Жили дуже скромно, відразу придбали диван та дитяче ліжечко, далі поступово відкладали гроші на інші меблі.
У 1965 році народився Сергійко, а у 1972 році – донечка Лариса. Маємо четверо онуків та двох правнуків. Яке це щастя – чути дитячий лемент та сміх!
Генеральний директор найбільшого об’єднання
– Я ж на фабриці розпочинав старшим економістом у плановому відділі, згодом став начальником цього відділу, потім – головним бухгалтером. І тут мене направляють директором на швейну фабрику до Лохвиці. Поїхали туди з Євгенією, роздивилася вона: «Ні, не буду тут, повернуся до Переяслава!». Я ж попрацював у Лохвиці директором два роки й повернувся до родини, а на фабрику – головним економістом. У 1981 році мене призначили на посаду генерального директора. «Прийняв пост» від Головка Івана Сергійовича.
Тоді п’ять цехів працювало на повну потужність, плюс розкрійний та підготовчий. До складу нашого підприємства як об’єднання «Спецодяг» входили також Бориспільська та Прилуцька фабрики.
Швейна фабрика "Спецодяг" з 2007 року стала приватним підприємством "Гаян"
Підприємство заробляло солідні кошти, які постійно вкладало у розвиток міста: сто тисяч карбованців виділили на побудову НЦК «Зустріч», профінансували посипку гравієм вулиць, збудували багатоквартирні будинки для працівників. Розпочалося будівництво госпіталю у Циблях, і фабричні працівники частенько виїздили туди розвантажувати цеглу або дошки.
Хочу теплим словом згадати Шпитальову Тетяну Петрівну – патріота фабрики. За її сприяння було створено хор, яким тривалий час керував Микола Колос. Дівчата чудово виступали, привозили грамоти, призи. Хор був нагороджений поїздками до різних країн, навіть до Кореї.
При фабриці працював дитячий танцювальний ансамбль, яким керувала хореограф Любов Черниш. У 2-му гуртожитку діяв профілакторій, де оздоровлювалися наші працівники, мали там триразове харчуванням. Існував медпункт, де медичну допомогу надавали терапевт, гінеколог, фельдшер, стоматолог, працював також фізкабінет. Лікування та процедури були безкоштовними.
Дідусь з онуками Назарчиком та Катею
Улітку наші дітки відпочивали у таборі «Ластівка», що розташований у мікрорайоні «Лагері», а менша дітвора відвідувала фабричний садочок, оплата за який була суто символічною.
Весело святкували День легкої промисловості. Обов’язковим атрибутом цього дійства була юшка, яку готували Семен Житніцький та Іван Мусієнко. Фабрика надавала путівки на відпочинок в усі куточки колишнього Радянського Союзу, за неї платили лише від 10 до 30 відсотків вартості. Хороші були часи, приємно пригадувати!
Із 1980-х ми почали змінювати асортимент виробів. Фірми Німеччини та Італії надавали сировину, а ми їм шили одяг. До того часу підприємство спеціалізувалося на пошитті лише військового одягу: від білизни до шинелей.
Шалені 1990-ті стали найскладнішими для фабрики, фактично руйнівними. Ми збанкрутували, як інші підприємства, але з деяких об’єктивних та суб’єктивних причин сталося те, що сталося. Згодом фабрику викупив бізнесмен Микола Гладкий й з 2007 року змінив її назву на «Гаян» (перші літери імен його доньки Галини та сина Яна). Я ще трохи попрацював під час його керівництва на посаді заступника директора з зовнішніх зв’язків, а у 2008 році вийшов на заслужений відпочинок.
Олександр Павлович із донькою та дружиною задуває свічки на торті на своєму 80-річчі
«Якби ж у молодості так обіймав!»
Євгенія Михайлівна уважно слухає розповідь чоловіка, доповнює про особисте:
– Важко бути дружиною керівника: він то у відрядженні, то допізна на роботі, а усі домашні турботи та побут на моїх плечах. Спочатку працювала швачкою у цеху, потім у експериментальному цеху, а коли стала мамою двох діток, то перейшла працювати на склад.
Єдиною зручністю там була робота в одну зміну. А навантаження було не меншим, ніж у інших цехах. Ми складали у комплекти та вантажили на машини готову продукцію, а вага одного комплекту сягала 30-35 кг. Після кількох машин і рук не могла підняти.
Особливо було важко, коли Саша перевіз до міста маму. Вона продала свій будиночок на Полтавщині й за виручені кошти купила житло у мікрорайоні Підварки. Мені майже кожного дня потрібно було до неї їздити та допомагати по господарству, ще й обробляти власний сезонний город. Завжди була швидка й моторна у роботі, тому з усім справлялася.
Олександр та Євгенія живуть у парі майже 50 років, але прізвища мають кожен своє
Раптом жінка усміхається:
– Саша любив дарувати мені квіти, не було такого свята, щоб без квітів. То гвоздики, то гладіолуси, і кофтинки дарував, і сукні. Але обирав на свій смак, інколи запитувала:
– Ну чому ти обрав кофтинку саме зеленого кольору? Вона мені зовсім не пасує! Але що мала робити, одягала і йшла на роботу.
Пан Олександр ніжно обіймає дружину.
– Якби ти мене так у молодості обіймав, як оце зараз! Та я жартую… Дружно прожили, гостей на свята було стільки, що ледве поміщалися у нашій невеличкій квартирі.
Олександр Павлович додає:
– Добре, коли твердо знаєш: є підтримка, розуміння, впевненість – твоєму успіху порадіють. Якщо всю енергію витрачаєш на роботі, то вдома має бути спокій. Женя цей спокій забезпечувала. Дуже вдячний, що вона та діти були і є завжди зі мною. Єдине – дуже шкодую, що не збереглася фабрика, не створено фабричного музею, адже історія цього підприємства є вагомою частиною історії розвитку нашого міста.
У домі пана Олександра та пані Євгенії на стінах багато родиних світлин
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
