В автобус заходила кондукторка й дзвінким голосом оголошувала: «Готуємо гроші за проїзд!». Усі пасажири дружно порпалися у кишенях, шукаючи копійки. Нікому на думку не спадало схитрити і проїхати «зайцем». Бо ж навіть у «годину пік», коли автобус був вщерть заповнений пасажирами, вона встигала пройтися через увесь салон, з кожного зібрати плату, оголосити вчасно зупинки. І навіть приструнчити тих, хто порушував порядок у громадському транспорті.
Уже давно немає кондукторів на жодних рейсових маршрутах ні по Переяславу, ні до сіл. Професія, яка зникла. Про неї добре знає лиш переяславка 69-річна Ольга КІРІЧЕНКО – кондукторка тьотя Оля, яку ще добре пам’ятають жителі старшого покоління. А Переяслав.City вона розповіла, коли вперше сіла на кондукторське крісло – у салоні автобуса було навіть таке спеціальне місце.
Серйозна кондукторка тьотя Оля
– Відучилася я у школі на Підварках, потім закінчила курси бухгалтерів, але за цим фахом знайти роботу у місті не вдалося. Це був 1972-й рік. Тоді я пішла в автоколону, її старе приміщення ще розміщувалося на вулиці Сковороди, де нині СТО. Я прийшла проситися на роботу кондуктором.
Мене відправили на тиждень спочатку стажуватися. Хоча що ж там? Усе зрозуміло ще й цікаво: видавай білети, перевіряй наявність проїзних та пільгові посвідчення, будь уважною, ввічливою з пасажирами. Я людина дуже контактна, тому не переймалася, що в мене не вийде.
Перший день роботи мені запам’ятався особливо. Людей у салоні повно, і я не встигаю услідкувати за тим, скільки вийшло, а скільки зайшло. Проїзд коштував копійки, і коли автобус на дорозі підскочить, то вони в мене й розсипалися на підлогу. Білети тоді були змотані у таку велику котушку, і під час руху відривати їх рівно теж не виходило. Ледве я доробила зміну, прийшла додому й заснула, не вечерявши і не роздягаючись.
Так працювала деякий час, вивчала усі тонкощі кондукторського ремесла, але ні разу не виникала думка покинути. Після декретної відпустки, в якій побула всього рік, повернулася на роботу, тоді уже відкрили новий автопарк.
Ольга Кіріченко у 18 років навчалася на курсах бухгалтерів
Робочий день починався дуже рано, адже мала встигнути на перший рейс. А перед цим ще отримати в автоколоні «лист регулярності», куди вносила кількість своїх рейсів, скільки білетів отримала, грошей. Якщо мала їхати кудись на село, то мусила вставати о пів на четверту ранку, а якщо працювала на міських рейсах, то на годину пізніше.
Стану було під автобусом, який іде на село, збираю гроші за проїзд. А оплата ж залежить від кілометражу, то отак у голові й вираховую, скільки хто має оплатити. Бувало ж, що людина їде в одне село, а називає інше, до якого ближче, аби менше платити. Спробуй не заплутатися й вичислити брехуна! Та й пасажири ж бували різні: комусь «сидячого» місця не вистачило – обурюється, ніби я винна, бувало, й ображали, і спеціально провокували скандали. Тож на такій роботі треба було мати «залізні» нерви.
До того ж, нас ще й перевіряли. Було так: у салоні пробираєшся повз пасажирів, збираєш плату, а серед них їде контролер, який слідкує за моєю роботою – чи всіх обілетила, чи не нагрубила кому. А міг і в будь-який момент перевірити, скільки в мене грошей і чи відповідає сума проданим білетам.
Кондукторами працювали лише жінки. В автоколоні нас було близько тридцяти осіб. А скільки їх перевернулося за мій час! Приходили стажуватися на день-два, а тоді відмовлялися, не могли виробити. Я їх розуміла, бо й сама не відразу втягнулася – це ж треба топтатися день на ногах! Взимку у верхньому одязі не раз потом обіллєшся, бо у салоні жарко, а вийдеш надвір – замерзнеш, от і простуда. А влітку сквозняки через відкриті люки та вікна. Кажи-кажи, щоб відкривали тільки з одного боку – де там... Тому душно, той за серце хапається, а в мене потім професійні болячки ніг, шиї, спини.
Легендарна "полуторка" – символ переяславського автопарку – АТП-09044
В автопарку був свій дрес-код
– У новому автопарку для працівників замовили спеціальну уніформу синього кольору. Для кондукторок – спідницю, жилет та піджак, а для водіїв – піджак та штани, й суворо вимагали від усіх на роботі носити тільки формений одяг.
Це зараз за кермом маршрутки водій може сидіти й у майці та шортах, схожих на сімейні труси. Йому, бачте, жарко! А раніше що, було інакше? Та всі дотримувалися, як зараз кажуть, дрес-коду, який підтримував престиж професії. Адже не так просто було тоді влаштуватися водієм автобуса.
Треба було мати відповідну категорію, пройти стажування, досконало знати всі маршрути як по селах, так і на міських вулицях. А ще зважали і на людські якості кандидатів, наприклад, чемність, толерантність, стресостійкість та інші.
«Прогавила, вкладай свої гроші!»
– У 1975 році в Переяславі було шість міських маршрутів. Чотири автобуси було тільки на маршруті №1, який обслуговував радгосп «Переяславський» та «Сільгосптехніку», а там працювало по кілька тисяч людей. Рейс №2 обслуговував район Бабачихи, №3 – центральне місто й Підварки до ТТС, №5 – Борисівку. Був ще автобус, який раз на день курсував до пристані.
Про маршрути №35 (Спортбаза – Підварки) і №27 (Комуна – Підварки) жартували, що там автобуси безрозмірно-резинові, адже завжди були найбільш заповнені. Двадцять сьомий «мотався» із шести ранку й до півночі, бо забирав працівників фабрики з нічної зміни о 23-30.
На автобусному маршруті №35 в Переяславі Ніна Кіріченко працювала кондуктором найдовше
Ми з кондукторкою Ніною Сахно довго працювали на 35-му маршруті. На той час було багато підприємств, до яких він прямував: «Київприлад», дві фабрики, хлібозавод, асфальтний завод. Його пасажирами були учні кількох шкіл, профтехучилища, мами везли дітей у садочки, хтось їхав на автовокзал, у лікарню, на спортбазу та в різні табори, які влітку працювали біля Дніпра. Тому кондукторське місце часто займали або дітки, або літні люди.
До цього часу збереглася звичка широко ставити ноги, щоб не впасти в автобусі. А дехто з колежанок якось умудрявся ще й взуття на підборах носити! Було, відпрацюю зміну, перерахую гроші, здам касу й добре, коли усе зійшлося, а якщо десь прогавила й неправильно дала здачу, то вкладай, Ольго, свої карбованці!
Депутатка міської ради двох скликань
– Ось це фото висіло на «Дошці пошани» у центрі міста та біля автоколони. Спеціально зачіску зробила в перукарні, щоб сфотографуватися. Це було тоді дуже престижно, коли ти отак із портрета дивишся на усіх, а усі на тебе.
У 1980-ті двічі обиралася депутаткою міської ради: раз від мікрорайону Підварки, а вдруге – від мікрорайону Лагері. Свої депутатські обов’язки виконувала чесно. Інколи прийду стомлена із роботи, але сідаю за стіл і пишу на когось характеристику або акт обстеження домашніх умов. Добре знала в обличчя усіх жителів мого округу, умови, в яких проживають виборці. Особисто розносила по домівках талони на паливо, допомагала отримати державну допомогу тим, хто мав таку потребу.
Таке фото Ольги Кіріченко висіло на міській Дошці пошани
У 1986 році перейшла на роботу диспетчером: видавала путівки водіям, вела облікову документацію. А кондуктори тоді вже стали непотрібні, бо маршрутів і рейсів поменшало, на заміну їм прийшли контролери. Але їм платили лише ставку, тоді як у нас були й «нічні», преміальні, 13-та зарплата. А ще в автоколоні організовували в ті часи екскурсійні поїздки у різні міста, п’ять років підряд оздоровлювалася у санаторіях Закарпаття, Одеси, Миронівки. За путівку платили тільки 10% її вартості.
Коли захворіла мама, перейшла на роботу прибиральниці, щоб була змога і її доглядати, і якусь копійку заробити. Потім із прибиральниці мене перевели в охорону – доба через три. В обов’язки входило слідкувати за роботою котлів, бути «на телефоні», щоб передати керівництву, якщо захворів хтось із водіїв чи обламався автобус. А їх ремонтна бригада лагодила, бувало, й цілу ніч аж до ранку.
Пані Ольга на гірськолижному підйомнику під час відпочинку у Карпатах за профспілковою пільговою путівкою від автопідприємства
«Це тобі не білети рвать!»
– У 1990-ті багато змін почалося в країні, в місті теж більшість підприємств припинили діяльність. Величезна автоколона розпадалася на очах. З’явилися маршрутки приватних підприємців. Мені до пенсії лишалося майже два роки. Згодилася попрацювати прибиральницею автобусів на пів ставки, але потім схаменулася: «Хіба ж я проживу на ці копійки?»
Пішла на біржу, де мені запропонували роботу двірника у садочку «Любавонька». Щоправда, там шукали чоловіка на цю посаду, але завідувачка Любов Миколаївна мене таки взяла і я виправдала її довіру. Полола квіти, поливала, білила бордюри та дерева, взимку чистила сніг.
Якось замітаю у дворі, як підходить бабуся: «Метеш? Це тобі не білети рвать!» Вона мене впізнала, але і я її запам’ятала, бо колись дуже давно оштрафувала за безбілетний проїзд. От вона мені й вирішила виказати!
У 45 років Ольга Кіріченко була знаною на все місто кондукторкою
З дитсадочка я й пішла на пенсію через відділ освіти. У цьому році від них навіть отримала пайок, там була олія, борошно, тушонка. А з автопарку колег уже мало лишилося. Особливо з числа водіїв, які після аварії на ЧАЕС вивозили людей із зони відчуження. Хтось хворіє, а більшості й нема.
У мене ж серце калатає, як бачу свій рідний 35-й автобус! Шкода, що його графік у вихідні дуже непродуманий, особливо щодо потреб літніх людей. Зате добре, що талони на безкоштовний проїзд оце видали нам відразу на весь рік. Але найголовніше нам дочекатися, коли закінчиться війна.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
