Більше року Переяславська ЦРЛ працює як ковідний шпиталь. У квітні 2020 року до інфекційного відділення доправили першого пацієнта із симптомами маловідомої хвороби – COVID-19. Відтоді через руки наших лікарів пройшло понад три тисячі пацієнтів лише у стаціонарі, іще більше – в умовах амбулаторного лікування.
На знак вдячності медикам Переяславщини за самовідданість і високий професіоналізм Переяслав.City розпочинає другий цикл публікацій про їхню роботу.
У відділенні реанімації працювати найважче: фізично і морально
«Червона» зона
Цієї весни, в другу хвилю епідемії нового штаму коронавірусу, епіцентром боротьби за життя хворих стала реанімація. Тут не тільки окремі зони з палатами пацієнтів, а все відділення – «червоне». З особливим ритмом життя і напруги.
Останні понад п’ять років його очолює Роман Максимець, 42 роки. Лікарем-анестезіологом тут працює понад 16 років, останні п’ять – як завідувач.
Коли в реанімації не вистачало місць, то відкрили додаткову сьому палату.
– До епідемії відділення мало шість ліжок на три палати, тепер удвічі більше, – зазначає Роман Андрійович. – Пережили найскладніше, коли тут було водночас 13-14 тяжкохворих. Додатково відкрили неофіційну сьому палату. Під неї задіяли побутову кімнату персоналу, де вони перевдягалися, перепочивали, могли випити чаю. Тепер для цього використовують кабінет завідувача. Іншу половину другого поверху хірургічного корпусу, поряд із реанімацією, раніше займало гінекологічне відділення. Зараз там інфекційне №2.
У відділенні нове обладнання і функціональні ліжка.
Якби не Covid-19, у нас не було б такого оновлення. Зараз стоять нові функціональні ліжка з моніторами пацієнта, біля кожного є ШВЛ, інфузомат, відсмоктувач – повний комплект висококласного оснащення.
Все, що маємо, уже складно розмістити. Палати затісні, непродумано зроблені розетки, підключення кисню тощо. Мріємо, щоб після реконструкції відкрили реанімаційне відділення у терапевтичному корпусі із сучасним плануванням і обладнанням.
Терапевтичний корпус ЦРЛ на повній реконструкції
Лікарі
Від початку епідемії штат персоналу реанімації також збільшили. Є чотири основні анестезіологи: Валентина Миколаївна Остапенко, Ігор Анатолійович Котляр (молодий лікар після інтернатури), Олександр Олександрович Кондратюк, який днями відбув останнє чергування і йде на пенсію, та завідувач Роман Андрійович. Ще чотири лікарі (три з циблівського госпіталю і один із приватної київської клініки) працюють за сумісництвом: Анна Сергіївна Приходько, Галина Олександрівна Заровна, Євгеній Ігорович Регентюк, Владислав Геннадійович Мартенс.
Кожного ранку на зміну виходять по два лікарі, а після 16:00 один лишається на чергуванні з молодшим медперсоналом. Справляються. Найважчий період із 7-ї до 9-ї години. Після нічної зміни лікарі часто затримуються допомогти з новими пацієнтами, оформляють папери.
Роман Максимець та Лариса Кузьменчук
– Я останнім часом майже ніколи не йду з роботи вчасно, бо на все не вистчає 8-годинної зміни. Було, що з відділення не виходив 48 годин, коли тут були всі ліжка з тяжкими пацієнтами, – зізнається Роман Андрійович.
Пацієнти
Ковідні хворі першої хвилі не були такими критичними, зазначає Роман Максимець. Тоді було складно, бо нічого не знали про хворобу, як із нею справлятися. За рік адаптувалися: МОЗ розробило протоколи лікування, шпиталь оснастили апаратами для легеневої терапії, медикаментами, засобами індивідуального захисту. Зрештою, медики набули практичного досвіду.
На зміну медики проходять тільки через карантинну зону
Незмінною залишилася вимога: в «червону» зону до ковідного пацієнта заходити тільки в захисті. Одягнути комбінезон, бахіли, щиток, пройти дезінфекцію. На це потрібен додатковий час. І для медиків це ще один виклик – треба встигнути.
Саме під час нинішньої хвилі побільшало пацієнтів на інтубації, у них перебіг хвороби став настільки стрімким і критичним, що часто лікарі просто безсилі запобігти найгіршому.
– Останнім часом багато смертей, – зітхає Роман Андрійович. – Коли тільки прийшов у відділення, то думав, що до цього звикнути неможливо. У доковідний період такі випадки були одиничними – для персоналу кожного разу як трагедія.
За цей рік прийшло переосмислення. Відчув, що ніби звикаєш і до такого, стаєш черствішим, чи що… Без сумніву, що в кожному разі переживаєш за пацієнта, за його одужання. Та з роками напрацьовується професійний стандарт: у будь-якій складній ситуації у лікаря має залишатися світлий розум і холодне серце. Не піддаватися емоціям, бо мусиш миттєво приймати рішення і діяти.
Родичі
У відділенні є правило: категорично забороняється користуватися мобільним зв’язком. На це є низка й медичних причин. Але в окремих ситуаціях, на розсуд лікаря, роблять винятки, навіть дозволяють рідним побачитися із хворим у палаті.
Стан здоров’я пацієнта – лікарська таємниця. Тож цю інформацію дає тільки лікар і лише рідним. Вони у визначений час приходять до відділення або телефонують. Та постійні дзвінки відволікають від роботи, буває, що лікар не встигає відповісти. Родичі нарікають.
– Окрім головної справи, адміністративної, мушу займатися і скаргами, – зауважує завідувач. – Звісно, є вдячні родичі й пацієнти, які вітають на свята. Та немало й таких, хто звинувачує нас у неправильному лікуванні чи неналежній манері спілкування.
Нещодавно тут померла жінка років п’ятдесяти. Її якась родичка, яка раніше сюди не приходила і навіть не телефонувала, чомусь вирішила, що лікарі були в цей час п’яні. Викликала поліцію. Наряд приїхав, склали протокол і навіть провели тут освідкування на стан сп’яніння. Інциденти в нас траплялися різні, але таке – уперше. Це дуже принизливо для лікаря…
Я розумію, що всі переживають за рідних, надто, коли їх втрачають. Буває, зриваються на сильні емоції. І насправді важко сприйняти, що лікар – не всесильний.
Ми так раділи, коли привезли нові апарати ШВЛ, були певні, що тепер зможемо всіх врятувати. Та ковідні пацієнти помирають. У більшості – від дихальної недостатності. Людину привозять у стані, коли вірус стрімко прогресує, перебіг захворювання ускладнюється індивідуальними особливостями організму, супутніми хронічними хворобами.
Роман Максимець вивчає знімки пацієнтів
Втома і розпач
Наприкінці березня цього року Роман Максимець захворів. Вдома дружина, двоє малих діток, теща. Саме через цей страх – принести коронавірус додому – на початку епідемії медики звільнялися з роботи. Для Максимця це теж стало найбільшим відчаєм. Найвірогідніше, що сім’я заразилася таки від нього. На щастя, перехворіли всі відносно легко, як і сам лікар.
Медики, попри всі заходи захисту, теж не застраховані від зараження. У відділенні перехворіли майже всі. І це ще один виклик для персоналу реанімації – рятувати життя колегам.
– Своїх колег лікувати складніше психологічно, бо це як рідних. Тут попри весь професіоналізм з’являється і заважає страх, так звана поліпрагмазія – це коли робиш все, що знаєш. Проте з медичної точки зору таке не завжди на користь.
Олена Перчук: "Буває, що сили на межі, емоції не стримуються і можу розплакатися"
Старшу медичну сестру відділення Олену Перчук (46 років) завідувач називає фанаткою медицини. У лікарні працює 32 роки: спочатку – в дитячому відділенні, а з 2009 року – в реанімації. Перейшла, коли з того світу тут повернули її тата.
Зізнається, що іноді по-жіночому не стримує емоцій, сліз, навіть зривається на голосну сварку з колегами. Таке трапляється, коли нерви на межі, коли здається, що покинули останні сили. Та всі розуміють: це просто робочі моменти, розвантаження.
– Прийшов і на добу поринаєш в це… пекло, – зізнається Олена. – Ні про що не думаєш, окрім роботи. Коли тут 12-14 хворих, вони стогнуть, апаратура пищить. Ці звуки й потім не покидають, шлейфом тягнуться додому, в голові гуде від них, вночі не дає спати… Це вже депресія, перевтома. Та кожен, хто сюди приходить, знає: тут – найважче відділення. Не тільки фізично працювати важко, а й насамперед морально.
Буває, такий відчай бере, що можу просто розревітися. Коли ти хворого винянчуєш місяць-два, а він раз… і відходить… Для мене був такий найважчий момент, коли майже водночас померли три пацієнти.
Я стою й плачу, сил немає, бо тут усі ніч сиділи. Лариса Василівна (Лариса Кузьменчук, директорка лікарні, – ред.) підходить: «Дівчатка, тримайтеся. Хто ж як не ви?» – і обіймає за плечі. Такі прості банальні слова, а насправді вони додають сили, надихають чи що. Я не знаю, як це пояснити, слів бракує…
Медсестри
Психологічно витримати такий темп і навантаження, а часто ще й психологічний тиск із боку родичів, дуже важко. Морально колектив реанімації підтримує лише особлива атмосфера. Кажуть, у них, як і в лікарні загалом, з однаковою повагою ставляться до кожного працівника.
У таких костюмах медсестри працюють всю зміну, щоб пізнати один одного, то підписують ім'я на грудях
– Це дуже важливо, коли є командна робота, – каже старша медична сестра. – Якщо треба хворого перекласти, то беруться всі, хто поряд: чи то лікар, чи санітарочка з медбратом. Роман Андрійович може сам і крапельницю замінити, якщо ми зайняті.
Пані Олена називає свою команду медсестер по-жіночому лагідно: Оля Бездольна, Інна Сахно, Лєна Каплаух, Валя Андрієвська, Галинка Комаренко, Таня Лихота, Надя Козоріз, Світланка Дорошенко, Валя Яблонська, яка перейшла з госпіталя, а з Бориспільської лікарні – медбрат Едуард Ніжник. Діанка Шум прийшла відразу після медучилища, дуже старанна і допитлива.
Медбрат Едуард Ніжник після зміни. У захисних костюмах персонал виходить змокрілим.
Молодший медперсонал, тобто санітарочки, – опора медсестри. Кожна з них настільки відповідальна! Погодувати, перестелити, зрештою, поговорити – це все дуже важливо для одужання хворого. І цим займаються вони – Марина Гунченко, Оксана Лазоренко, Наташа Солонець, Оля Ткаченко, Іра Макуха, з кардіології перейшла Надя Булах.
– Сюди приходять не завжди заради зарплати, – наголошує Олена Перчук. – Її підвищили тільки з початком епідемії: доплачують 300% від окладу. Та якщо хочеш чогось досягти в медицині, то всього навчишся тільки тут. Роман Андрійович нам показує, як слідкувати за показниками апаратури, як працювати з новим оснащенням. Це – реальна професійна школа,
Ми так працюємо і вижили в ці важкі хвилі епідемії коронавірусу завдяки керівництву лікарні. Я вам щиро кажу: не було б такої апаратури в нас, ми б просто попадали. У нас часто знайомі, друзі запитували, що саме треба і привозили все. Багато допомагали благодійники.
Та коли стоїш біля ліжка пацієнта у відчаї, що вже нічим йому не можеш допомогти, а за вікном – масовка, люди гуляють натовпами і без масок, це бісить.
Найбільше хочеться, щоб все це скінчилося. Хочеться, щоб поважали медиків і їхню працю. У нашому суспільстві поки цього немає. Окрім пацієнтів, тепер рідко хто приходить із подякою. А для нас такі прості слова – величезна підтримка. На початку епідемії були акції «Лікарі-герої». Вони швидко минули, а ми весь рік беззмінно на передовій.
Найсвіжіші новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
