Іменне вшанування Героїв – це вияв особливої поваги і вдячності кожному Захиснику, який життя поклав за незалежність України. І перший у Переяславській громаді досвід такого вираження світлої і гідної пам'яті про загиблого сина показала Людмила Ружановська, мама Героя Дмитра – "Ружика". Вона власним коштом облаштувала скверик і мурал на будинку, де виріс її син-Герой. Сьогодні, 11 серпня, в день перших роковин загибелі Воїна, там відбулося урочисте відкриття, розповідає Переяслав.City
Відкриття муралу пам'яті
Біля будинку на вулиці Богдана Хмельницького, 69 сьогодні перед обідньою порою зібралося більше сотні людей: рідні й друзі, сусіди, знайомі, військові й волонтери. А мама Героя чекала особливих гостей – побратимів свого сина.
– Для мене це надзвичайно важливо. Побратими мого Дімки – це ті люди, які пліч-о-пліч з ним були в тому пеклі. Вони були його опорою, надійними товаришами по зброї. Хлопці продовжують захищати нас від ворога, але сьогодні змогли вирватися і їдуть у Переяслав, щоб вшанувати памʼять мого сина, свого друга. Я дуже хочу, щоб прапор України, під яким мурал, зняли в їхній присутності, – розповіла Переяслав Людмила Ружановська.
Мама Героя Людмила Ружановська
Відкриття муралу на честь Дмитра Ружановського
На відкриття муралу прийшли понад сотню людей
На відкриття муралу на честь Дмитра Ружановського приїхали його побратими
Ведуча заходу Влада Черненко: "І хоч він не повернувся фізично, він назавжди вдома, бо пам'ять про нього оселилась тут, на стіні, у кольорі, у світлі..."
За годину приїхали побратими Героя Дмитра Ружановського і ведуча Влада Черненко розпочала захід.
– У цьому будинку багато хто жив. Але є такі, кого не забувають. Як Ружик, – розпочала розповідь Влада. – Він завжди вітався із сусідами, ніс пакети однією рукою, а за другу тримав маленького сина, коли йшов в гості до мами, до тієї квартири, де у юності, не без пригод, часто збиралися його друзі, коли мама їхала на роботу. Він часто повертався пізно, втомлений, але спокійний.
А потім одного разу взув берци і пішов. І хоч він не повернувся фізично, він назавжди вдома, бо пам'ять про нього оселилась тут, на стіні, у кольорі, у світлі, а ще у кожному хто зупиниться і подивиться в його очі.
Право відкрити мурал надали рідному дядькові Дмитра Андрію Кравченку. Це він допоміг втілити задум сестри і власноруч оформив сквер біля муралу. Дмитрові він був не просто родичем, а другом і порадником.
Прапор України з муралу на честь Дмитра Ружановського зняв рідний дядько Героя Андрій Кравченко
Відкриття муралу на честь Дмитра Ружановського
Мама Героя Людмила тримає на руках трирічного сина Дмитра Ружановського
– Рік назад я зрозуміла, що таке болить душа, — сказала мама Героя. — Рік назад я відчула порожнечу. Рік назад я стала спустошена. Рік назад я востаннє побачила сина. Мурал – це правда, яку ми носимо в серцях. Це світла пам'ять і вогонь, який ніколи не згасне.
Наші Герої – це ціна нашої свободи. Наші Герої – це наш ранок. Наші Герої – це ціна нашого народу і майбутньої історії. Слава Героям! – сказала Людмила Ружановська.
Маленькі переяславці, випускники дитсадка №7 "Берізка", в яких вихователькою була Людмила Ружановська, продекламували щемливі вірші, через рядки яких подякували всім українським воїнам і Герою Дмитру за захист.
– Воїне, лицарю славний, ти зброю тримав у руках, щоб на нашу країну злий не позарився ворог.
На роковини пам'яті свого товариша "Ружика" побратими привезли родині його посмертний орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (Указ Президента України №64/2025 від 5 лютого 2025 року). Вручили нагороду синові Дмитра – трирічному Стасику.
На відкритті муралу посмертний ордер Богдана Хмельницького ІІІ ступеня Дмитра Ружановського вручили його синові Стасу
У своєму виступі міський голова Вячеслав Саулко зокрема, наголосив, що тільки з Переяславщини вже загинули 210 земляків-захисників.
Переяславська волонтерка Інна Марченко під час виступу поділилася особистими спогадами та переживаннями, пов'язаними з Дмитром Ружановським.
Вона розповіла, що з гордістю носить почесне звання військового волонтера, адже не раз їздила і продовжує їздити до бійців та допомагати їм. Особливо цінним для неї було те, що Дмитро довіряв їй і звертався, коли потребував підтримки.
– Я бачила, як він ріс, він дружив із моїм сином. Вони ходили в один клас. Так, разом бешкетували, а ми з Людою боролися з цим. Пройшов час і Дімки не стало. Але єдине, що хочу сказати, ми не повинні забувати їх, тому що пам'ять живе постійно. І поки хлопці продовжують його справу, ми теж маємо продовжувати свою і допомагати ЗСУ, – сказала Інна Марченко.
Інна Марченко знала Дмитра Ружановського з дитинства, він був однокласником її сина
– Він назавжди поруч із нами, бо жодна війна не зможе його в нас забрати, бо волю його не уб'єш і не кинеш за грати.
Бо сміливі завжди мають щастя, а значить і він там щасливий. Бо знати його вже саме по собі було схоже на диво. Бо ніколи не знаєш, як бачишся з кимось в останнє. Бо з ним продовжуються розмови змістовні, але уявні.
Бо все, що не сказано ним, нами почуто. Бо скільки було в нім любові, стільки тепер у нас люті. Бо він поруч із нами усюди, від краю до краю. Бо навіть, якщо хтось забуде, ми запам'ятаємо, – підсумувала Влада Черненко.
Побратими Героя Дмитра Ружановського
Автором муралу став переяславський художник Роман Мотузок
Авторський проєкт мами Героя
Для мами загиблого воїна Дмитра Ружановського Людмили цей рік став випробуванням: у кожному дні невимовний біль, туга, гордість і спогади. І щоб не замкнутися у втраті, жінка вирішила перетворити пам'ять про сина на живий простір, який буде нагадувати людям про його подвиг і підсилювати віру в перемогу України.
Це мій авторський проєкт, проєкт як мами – на честь світлої пам'яті мого сина. Пам'ять про Діму – це той вічний вогник, який не повинен гаснути. Життя йде, і все потроху притуплюється. І болі, і спогади. Іноді наших Героїв згадують, а іноді – ні. Можливо, десь у серці це зберігається, але з часом, мені здається, все починає стихати.
А от коли ти йдеш і бачиш героя – не просто як меморіальну дошку, яка для мене асоціюється зі смертю, а як мурал, живий, світлий образ людини – це зовсім інше. Це пам'ять, яка зігріває душу. Ідеш, бачиш, згадуєш, – каже Людмила Ружановська.
Нещодавно пані Людмила підійшла до чоловіка, який сидів тут неподалік і пив каву. Він –військовий. Жінці просто захотілося з ним поспілкуватися. Запитала, хто він і звідки. Виявилося, що воїн приїхав на роковини до свого друга.
– Прикро, але він сказав, що могилка товариша була невпорядкована. Ніхто до нього так і не приходив, бо він сам із іншого міста, а працював десь на околиці Переяслава. Працівники з його роботи просто поховали, і все. Роковини були – нікого не було. Все заросло.
Він сказав, що для нього це дуже боляче, адже хлопці стоять за волю, щоб наші люди жили свідомо, з повагою, з пошаною до тих, хто їх захищає. А приїхав до Героя і побачив таке…
Я пообіцяла йому, що впорядкую ту могилку. Вона, до речі, недалеко від могили мого сина. Ми розговорилися про мій мурал і цей захід пам'яті. І він сказав: "Ви не уявляєте, наскільки важливо, що ви несете цю пам'ять і будете нести її віками. Це не зітреш, бо воно видиме. Це не закопаєш, не розіб'єш, не знівелюєш, бо воно є, на видноті. Дуже приємно, що є такі люди –матері, рідні, які роблять усе, щоб вогонь пам'яті не згас.
Важливо, переконана Людмила Ружановська, щоб у кожному місті чи селі були місця пам'яті – місця гідного вшанування наших Героїв.
– Це надзвичайно важливо. Це можуть бути скверики, меморіальні дошки, щось створене з душою. Можливо, біля такої дошки можна поставити щось особливе, зроблене від серця, від мами, дружини, доньки, сина тощо.
Тому що такі місця – не просто пам'ятник чи табличка. Це пам'ять. Для мене, як для мами, це особливо важливо.
Людмила Ружановська у сквері пам'яті її сина Дмитра Ружановського за кілька днів до відкриття
У процесі облаштування майбутнього скверу на чесь Героя Дмитра Ружановського
Мурал — це світла пам'ять і вогонь, який ніколи не згасне
Мурал із портретом Дмитра Ружановського на будинку, де минули його дитинство і юність, намалював Роман Мотузок. Це картина на стіні, з глибоким змістом, душею, символами.
– Я спочатку думала зробити все скромніше, простіше. Але брат сказав: "Ні, якщо ми робимо, то так, щоб було чим пишатися. Щоб ми могли сказати: це зроблено в честь пам'яті нашого Діми, нашого Дімки, нашого Ружика".
Я дуже вдячна Роману Мотузку, який погодився втілити мій задум із муралом у життя. Було важко знайти художника. Але Facebook допоміг і мені порадили Романа Миколайовича. Я дуже хвилювалася, як усе вийде.
Але він створив не просто мурал, а справжню картину на стіні. Він почув мою концепцію про голубів, про моє відчуття потойбічного життя, про те, як я бачу Діму у своїх снах, як він мене веде, говорить зі мною, радить мені. Я вірю, що наші рідні, які пішли, живіші всіх живих. Вони приходять у сни, у думки, і це не випадково. Вона приходить від вищих сил, і я вірю, що наші рідні нам допомагають навіть з небес.
Він почув мене і зобразив не просто портрет Діми, а створив велику художню історію.
Мурал на честь Дмитра Ружановського
Міні сквер, де пам’ять живе серед квітів і птахів
Біля свого будинку Людмила Ружановська облаштувала невеличкий сквер із великим "серцем віри", лавою та зеленими насадженнями, поїлками для птахів. Центральний елемент – мурал із портретом Дмитра.
– Знаєте, чому я вирішила зробити саме міні скверик? Тому що для мене символ мого сина – це голуби. Від того моменту, як Діма загинув, нашу родину буквально почали переслідувати ці птахи. Вони прилітали до мого віконечка, до моєї мами, і з кожним разом їх ставало більше й більше, – розповідає Людмила Ружановська.
Я вірю, що коли душа хоче повернутися на землю до своїх рідних, вона перевтілюється у пташку. Для мене це – голуб. Він прилітає, дивиться, спостерігає, а потім знову відлітає у свої потаємні світи. Це моє особисте бачення, моє відчуття.
Я вирішила зробити скверик на честь пам'яті сина і для того, щоб сюди прилітало ще більше голубів. І з того моменту, як почалося будівництво, до мене стали з'являтися птахи однієї масті. Усі сірі. На жаль, більшість із них були або хворі, або поранені. Вони жили тут два-три дні, сиділи на лісах, заглядали у вікно, а потім зникали.
Але з'явилися й інші голуби, яких я раніше тут не бачила, білі та попелясто-коричневі. Їх стало чимало.
Для мене голуби – це уособлення душ, які хочуть бодай на мить повернутися до своїх близьких. Голуб – символ миру, доброго сповіщення.
Цей скверик для птахів, і для людей, які зможуть тут посидіти, відпочити та згадати мого сина.
У процесі облаштування майбутнього скверу на чесь Героя Дмитра Ружановського
Тут усе зробив мій брат Андрій. Він власноруч виклав доріжки, встановив серце, облаштував поїлки для птахів, які взимку слугуватимуть годівничками. Доріжкка, до речі, викладена з плитки, яку колись Дімка привіз на дачу. Ми її сюди вирішили використати. Я посадила квіти, вічнозелені кущі. Дуже допомогли й сусіди, діти, за що я щиро дякую.
Вони приділяють цьому стільки уваги! Підходять і кажуть: "Може, вам допомогти?" І я кожному знаходжу справу: хтось поливає, хтось підгортає, хтось збирає сміття чи виносить його. Інші діти разом із сусідом возили землю на тачках. Усі активні, усі долучаються і це так приємно.
Ми з братом взяли на себе цю місію, нікого спеціально не агітували, просто проявили ініціативу. Я дуже вдячна кожному, хто хоч трохи допоміг. Для мене це дуже цінно. Навіть якщо людина виділила лише півгодини, щоб щось зробити, це вже велика справа і я вдячна за цю підтримку.
Андрій Кравченко, рідний дядько Дмитра Ружановського, у процесі облаштування майбутнього скверу на чесь племінника-Героя
Врятована з окупації лава з тризубом
Від входу у сквер доріжка веде просто до муралу з обличчям Дмитра. Під розлогими гілками берези, що росте поруч, стоїть красива кована лава з тризубом. Вона впадає в око одразу, але її цінність — не лише в красі. У цієї лави — непроста історія.
– Це не просто лава. Це історія наших захисників, які, ризикуючи своїм життям, рятували лави, на яких були зображені тризуби — символи нашої держави, – розповідає Людмила Ружановська.
– І ось, коли наші хлопці відступали з одного з окупованих регіонів Донеччини, мобільна група зайшла й врятувала три такі лави. Ворог намагався їх знищити, бо в їх оздобленні був тризуб.
Дві з них військові з Переяслава привезли в наше місто. Я сказала брату: "Ця лава повинна бути в мене у сквері". По-перше, тому що мій син загинув на Донецькому напрямку. По-друге, через саму історію цієї лави. І, по-третє, тому що люди, які ризикували життям, аби врятувати лаву з тризубом як нашою національною символікою, заслуговують на те, щоб вона тепер була на виду. І ось вона біля нашого муралу.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
